Ірина Вільде - Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Виходить чистенький, парадний, чорно-білий, мов сорока, директор і починає святочну промову. Знак, що „це" пересунено на іншу хвилину. Може, на сам кінець свята. Директор говорить переконливо, авторитетно, виразно. При кінці („Про що він оце базікав?" — запитує себе Дарка) директор дякує від себе, учнів та всього, мовляв, українського народу на Буковині королеві за те, що взяв українців під свою „ласкаву опіку". Директор кінчає і злегка, з статочністю похиляє голову. Вчителі плещуть у долоні. В залі тільки тут то там виривається заблуканий оплеск. Мігалаке стає на пальцях і витягує червону, набряклу шию: „Хто там посмів не бити „браво"?"

Але тих, що оплескували, було так мало, що легше було запам'ятати собі тих, яким подобалося директорове слово.

Інші точки програми проходять рівно, як по металевому дроті. Тільки Косарчук з VII-го плутається при декламації і з перестраху декламує двічі ці ж самі строфи. Зала аж куриться від оплесків. Мігалаке вискакує на крісло, як молодий півник на драбинку: „Що там знов?"

Директор ще раз виходить на підвищення. Дарка згинається в каблучку і вужем просувається допереду. Тепер, при державному гімні, „це" почнеться. Увага! Увага, хлопці! Увага, дівчата!

Директор закладає руки за спину. (Чи він гадає в такій поставі співати гімн?) і передає на всю залу:

— Тепер прошу задніми дверима, спокійно, поволі виходити на город. Там, на пам'ять вічної злуки Буковини з великою Румунією, ми посадимо молодий дубок, як символ сили і тривкости цієї злуки. Прошу тільки виходити спокійно й без гомону.

Свіжо розкопана земля, як маленька могилка. Учні шикуються навколо цієї свіжої рани землі й чекають. Саме проти Дарки, по той бік цієї могилки, стоїть Орест. Його обличчя на тлі заплаканого неба таке бліде, аж неприємно дивитись. Уста також якісь такі, що цілком затирається границя між ними й лицем. Дарка вдивляється в Ореста з такою напругою, що аж її праве око починає сльозити. Орест вертить головою, наче відмахується від чогось і зустрічається з її поглядом.

„Я готова. Я на все готова. Чекаю тільки знаку від тебе", — сигналізують розпалені Дарчині очі… Орест втомлено зачиняє повіки і вмить знов відчиняє. Значить, прийняв Дарчину готовність до відома. Дарка так прошита тим, що має ось статись, своєю близькою вже участю в ньому, що на все це свято дивиться, мов крізь закопчене шкло. До їх вух, немов воском залитих, долітають поодинокі слова нової промови (говорить тепер директор з дівочої гімназії) і всі до одного задержуються в ушній мушлі. Ніяк не можуть перелізти через поріг свідомости. „Це" вже так близько, що Дарка перестає дихати. Професор співу підносить руку вгору. Дарка скрикує раптом якимсь безголосим, внутрішнім зойком і так застигає з відкритими очима: Орест перший починає співати румунський гімн…

Могилку засипують. Півколо рідшає. Грабарі розходяться. Тільки Дарка стоїть на цьому самому місці, в болоті й на дощі.

— Дарко, ти глянь на себе… ти ж вся в болоті, — сіпає її за рукав Лідка, — вступимо за парасолями і ходім додому.

— Я не знаю, — відповідає майже непритомна Дарка, йдучи за Лідкою.

На другий день промите небо таке синє і прозоре, що здається, якби лягти горілиць до нього, то можна б бачити стопи янголиків у танці. Повітря переповнене тим ніжним запахом, який може видати тільки насичена весняним дощем земля. Небом, понад дахи кам'яниць, мовби торкаючись червоними ногами димарів, пливе самотній бузько з широко розпростертими крилами.

Весна іде і сміхом своїм бере в полон людей і природу.

Дарка з Лідкою приходять до школи в літніх плащах. Це смішне, але незаперечне: ніщо нам так не нагадує весни, як літній плащ після футра. Під гімназійною брамою дівчата здивовані дивляться одна на одну: що це? Прийшли аж так пізно, чи ще так по-дитячому рано з'явилися „мури підпирати"? А, хіба незавчасно, бо ж по дорозі зустрічали майже всіх тих, з якими щодня схрещуються їх стежки. Прожогом кидаються до входової брами.

Тільки переступають її поріг, як від стін вискакують якісь незнайомі панове.

— Віддати книжки, йти до зали, — командує один з них по-румунськи безоглядно.

Лідці торба сама впала на сходи. Дарка притулила свою міцніше до грудей:

— Що це таке? Я нікому не даю своїх книжок! Я нікого не знаю!

— Не базікати. Ми з „Сіґуранци" [62] Служба державної безпеки Румунії. . Ніхто книжок не візьме. Мусимо їх тільки переглянути. Тепер просто — до аулі.

По дорозі до аулі ще одна варта тайної поліції. При самих дверях — пара вмундированих „сторожів громадської безпеки". В аулі гамірно. Можна сказати, навіть весело. Роз'юшеним чмелем гуде тільки одне питання: