Ірина Вільде - Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

— Що сталося? Що сталося?

Хоч гинь, ніхто не знає. Приходять щораз то нові, але в їх очах і на устах теж тільки одне:

— Що сталося?

Біжить чутка, що хтось шиби вибив директорові. Може, й так, він заслужив на це. Але по дорозі перехрещується з нею новий здогад: хтось з даху гімназії скинув державний трикольоровий прапор.

Це вже серйозніше. Думка про директорові шибки падає, як смішна і нікчемна.

— Слухайте, це все пусте… слухайте… слухайте всі, — біжить десь з лівого крила задихана нова вістка. — Все це небилиці… Хтось надіслав погрозливу телеграму до самого міністра.

Ах!!

Так! Але за хвилину і ця концепція бере по чолі. Яке ж дітвацтво так думати. Адже міністр під цю пору перебуває у Франції. Дурний сторож дзвонить на першу годину, якби нічого ніколи не сталося. Та дзвінок цей, здається, пригадав директорові, що вже всі зібралися. Він входить до зали в товаристві кількох учителів, дуже діловий, і ціла зала видихує широкий, визвольний віддих. Відомо: краще найгірше лихо від непевности. Нарешті директор скаже їм, в чому справа і що це все за комедія. Директор відкашлюється, стає перед учнів. (Дарка бачить його обличчя тільки до очей) і каже голосом, якого вживають до промов над могилою заслужених, але ненависних людей:

— Цієї ночі чиясь злочинна рука допустилася нікчемного, каригідного вчинку. Хтось зрубав попри сам пень дуб, який ми вчора спільно посадили, як символ вічної злуки Буковини з Румунією. Є певні підозріння, що цього ганебного, нікчемного, каригідного вчинку допустився хтось з учнів цього закладу!!!

Дарка ховає лице в долоні. Їй здається, що румуни були б у праві повести її на шибеницю за сам цей радісний вогник, яким спалахнули її очі від тієї вістки. Директор пригадує свою останню перестрогу і погрозу. Він закликує винуватця добровільно признатись, бо тільки ця єдина обставина може врятувати обидві гімназії перед їх розпуском. Тому обидві, бо обидві вони користались городом, де був дубок.

В аулі тихо-тихо.

Директор підносить голос і тепер згори натискає ним на винуватця:

— Винуватець є в залі. Поліція теж. Кожної хвилини директор може його веліти арештувати, але тоді співвина падає на всіх зібраних. Ніхто не вірить і не повірить, щоб винуватець у своєму злочинному ділі був сам. Він мусів мати спільників, таких, що з ним були у змові. Коли ж він сам признається, то хоч врятує своїх товаришів. Коли він був такий відважний, що вчинив таку ганебну справу, то невже тепер не стане у нього сили і відваги взяти відповідальність за свій вчинок? Чи, може, цей „герой" хоче рятувати себе долею кількадесяти товаришів? Нічого йому це не допоможе, бо його прізвище вже відоме поліції. Ідеться тільки про рятунок гімназії.

І директор ще раз говорить авторитетно: „Тільки єдина обставина, коли винуватець сам виявить себе, може врятувати обидві гімназії".

Декілька учнівських голів оглядаються поза себе. Не кожний має охоту прощатися з школою. Де ж той, що повинен признатися і рятувати своїх товаришів?

Ніхто не признається.

Директор ще чекає. А згодом говорить твердим, пошарпаним від хвилювання голосом:

— Ось вам моральна вартість ваших „проводирів"! Знає, що його прізвище вже відоме поліції! Знає, що це єдиний засіб врятувати дві гімназії від ліквідації… — директор не може говорити далі з обурення. Він заспокоюється на хвилинку, потім починає вже іншим тоном:

— Дівоча гімназія може йти додому. Про всякі свої дальші розпорядження дирекція оголосить на „чорній дошці".

Дівчата заколихуються лавами, вони відділюються від хлопців. Біля дверей стають учителі і бачно стежать, щоб із спідничками не висунулися якісь штани. В коридорі треба під оком „сіґуранщика" провірити свою торбу й на запит, чи чого не бракує, відповісти „ну", що українською мовою значить „ні".

На дорозі Дарка пригадує собі щось і звертається раптом до Лідки:

— Я маю латинську граматику Оріховської. Іди сама… я побіжу, може, ще дожену Наталку і віддам їй книжку.

Це розсерджує Лідку:

— Бігме, Дарко, ти якась трохи дурновата! Ти гадаєш, що комусь тепер латинська граматика в голові! Але як хочеш її дігнати, то лети, бо Наталку ледве вже видно!

І Дарка біжить:

— Наталю… я маю… тво…ю граматик…ух-х.

Дарку сперли якісь болі під грудьми, і вона мусить вхопити духу.

Оріховська зупиняється. Тоді Дарка, замість сягнути в торбину за граматикою, чіпляється рукою Наталчиного коміра, притулює її до себе і питає переляканим, тривожним шепотом: