Ірина Вільде - Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

— Не може бути!!! Орисько, бійся Бога, що ти плетеш!! Дарка тремтіла вся. Ориська звільнилася від її рук.

— Це не те, Дарцю, що ти маєш на думці… Він, ти подумай тільки, він… почав намовляти мене, щоб я слідкувала за товаришками і підслуховувала, що говоритимеш ти, Оріховська, Сидір… Ти знаєш, що він навіть… дозволяв мені перед вами говорити на себе, щоб тільки я могла від вас більше витягнути… А я — не Юда, присяй Богу — не Юда… о… о… — Ориська істерично заплакала.

Дарка притулила своє холодне обличчя до її розпаленого так, що їх губи майже доторкнулись. Ця близькість заспокоїла трохи Ориську.

— Я піду собі геть з нашої гімназії… розповім усе таткові, і татко забере мене звідси… З Мігалаке в одній школі я не буду… Я досить гризла для нього румунську… Досить! Можу тепер і до румунської школи піти… Так, до румунської або до жидівської школи піду, а з ним разом не буду… Але ти мусиш мені все простити, все забути, Дарцю… добре? Дарка знову розцілувала її:

— Добре, вже добре, Орисько, я не гніваюся… слово чести, що між нами так, як колись було…

— Боже, — напав знову Ориську плач, — і… бачиш, я не хотіла б з тяжким серцем з нашої школи відходити… і зробиш так, щоб товаришки у класі були для мене інші?

— Зроблю, Орисько, все зроблю… але ти не плач уже… побачиш, як ще гарно нам буде…

Дарка втішала вже тепер без ладу, сама не розуміючи своїх слів. Вона тепер ламала собі думку над одним: чи щирість Ориськи — досить висока ціна, щоб за неї можна купити в товаришок пробачення для неї?

— Ти коли їдеш, Дарцю?

— В суботу.

— Я зайду за тобою з нашим Стефком і поїдемо разом на вокзал. Добре?

Дарка усміхнулася:

— Очевидно. Як же ж тепер може бути інакше? Хіба ми не їхали разом до школи?

Але перед очі виринув болючий спогад, що до школи їхав з ними й Данко.

Дарка звернула розмову на інше:

— Я вже мушу йти, Орисько. Пані може направду сердитися з цим підвечірком…

— Па, — подали собі руки і стояли проти себе усміхнені, відсвіжені, обновлені своєю любов'ю, що, як кожна любов по перепросинах, була ще ніжніша і сердечніша. Ориська притягнула до себе Дарку:

— Як ти не гніваєшся на мене… як ти дійсно мене любиш… то поцілуй мене, Дарцю.

Дарка схопила Орисьчину голову в свої руки й поцілувала її кілька разів у губи й очі. Зовсім так, як старші цілують дітей: зібравши все личко дитини у свої долоні, вони не цілують його, а п'ють, ніби джерельну воду.

Не цілуючи вже, пригорнула Дарка Ориську ще раз до своїх грудей, бо в цю мить вколола її в саме серце туга за хатою. Ориська чогось видалась їй і мамою, і хатою, і Веренчанкою, і Данком.

Майже перед самим від'їздом надходить лист від мами і тата. Тато писав, що надсилають рівночасно з листом гроші за квартиру і на поїзд, що з дому вже ніхто не приїде цього місяця, бо й так Дарка за кілька днів буде вдома. Дарка нехай розвідається, коли їде Ориська і Стефко (татко добрий, — думає Дарка, — дуже добрий, але він нічого не розуміє. Мама, напевно, додала б до Стефка й Ориськи ще й Данка!) і нехай їде разом з ними. Найкраще дати заздалегідь Стефкові гроші на білет. Нехай він купить Дарці білет і переховує його в себе. На „Дарчиній голові" має бути хіба одна валіза. В поїзді краще не пхатися до вікна. Можуть натопити в вагонах, а тоді можна дістати катар. Нехай діти не забудуть купити собі свічки на дорогу, бо це дуже неприємно — їздити впотемки… На станції у Веренчанці, напевно, буде хтось з дому чекати на Дарку.

Мама… як же ж мама знає, що для „дитини на станції" найважніше! Мама дуже радіє, що побачить свою доню. Та ж мама вже шостий місяць не бачила своєї „панни". Напевно, вона вже десь змарніла! Мама така „стара", а зачеркує дні в календарі до п'ятого січня, мов школяр. Хоч через того малого ціпендрака вся хата пішла горі дном. Може (коби тільки Славочка дозволила на це!), мама навіть на станцію по доню вийде. Нехай доня, коли буде їхати додому, одягне гімназійну шапочку (хіба б дуже великий мороз був, тоді треба на вуха натягнути білу вовняну), щоб у селі всі бачили, що то не хто-небудь, а гімназистка з четвертої класи приїхала на свята додому. Чи Дарчик знає, що ще пів року, і Дарка буде вже в „вищій" гімназії?

Ну, але мрії на потім. Тепер треба вважати, щоб не забути забрати додому всі літні панчішки, майточки і літні суконки. Ту, з рижками, і ту, в сині горошки. Мама дома все гарно випере, поцирує, випрасує, і навесні Дарка все, як знайде.

„Навесні", — здригається Дарка. — Прецінь вона тоді й так не ходитиме до школи. Мама ще щось пише про якісь гіркі мигдалі і про ще щось, що Дарка має купити й привезти до хати, але Дарка не дочитує вже маминого листа, ховає кудись у найменше вживану книжку, щоб тільки якнайдалі відігнати від себе думку-змору, що вона навесні не ходитиме вже до гімназії…