Ірина Вільде - Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Коли за четвертим разом повертаються з кінця коридору, Дарка рішається:

— Наталко, можеш переказати Орестові, що я кожної днини можу бачитися з ним.

Сталося. Наталка Оріховська, хоч цього в неї ніколи не буває, притулює своє чоло до Дарчиного, і це тільки зміцнює Дарку в переконанні, що Оріховська прийняла її слова, як гасло:

— Я знала, що ти пристанеш до нас… навіть… якби не було цієї історії з Мігалаке.

Крикливий дзвінок відчиняє пащі клас і випускає з них (подумати тільки: з пащ потвори!) здорових і веселих дівчат. Дарка дивиться, отак стоїть собі притулена до стіни й дивиться на їх рухи, чує їх сміх, бачить навіть зошити з латинськими задачами в їх руках, як щось недійсне, давно минуле, з чим вона покінчила вже раз назавжди.

Раз назавжди? Хто це сказав? А мама? Що скаже мама, коли довідається, що її доня, її гордість, не закінчить навчання, не доб'ється ніколи матури, не дістанеться до університету ніколи-ніколи! А що скаже на те все… татусь? Чи зуміє Дарка їх переконати, вияснити, влити в їх серце цю незламну свідомість, що вона зробила їм цієї великої, смертельної прикрости з недбальства чи лінощів? Чи зрозуміє хоч татко… що так мусіло бути? Чи не зганить її за цю жертву, за яку платить вона цілим своїм майбутнім?

„Я хіба здурію від цього всього. Хіба зроблю собі щось…" — жахається сама себе. Відшукує Наталку.

— Скажи Орестові, що я сьогодні хочу з ним поговорити… Може прийти до мене до хати.

Так, ще сьогодні! Конче сьогодні. Він так якось уміє звисока дивитись на справи двійок, професорів, школи… Так уміє відділити важливе від усього дрібничкового. Якось так уміє в муровані слова вбрати цю Україну, що коли його слухаєш, то чомусь нічого, ані нікого не жаль… Та де там жаль! Тоді стаєш гордим, майже щасливим, що можеш жертвувати собою для справи! Тільки Орест Циганюк вміє так говорити!

На останній годині заступає Дарка дорогу вчителеві Спілому:

— Прошу мені дозволити з своєї години піти додому, бо я направду не можу нині вчитися!

Спілий — єдиний на всю гімназію, якому Дарка говорить завжди правду. І він також, може, єдиний на цілу гімназію, що вірить кожному слову Дарки. Дивиться на неї своїми справедливими очима й каже:

— Можете йти додому.

Дома пані ламає руки (Дарка призналася у всьому) над Дарчиною двійкою і бідкається цілу годину.

„Вона трохи вдає! Бо ж це неможливо, щоб вона брала собі так до серця мою двійку!" — не довіряє цим скиглінням Дарка.

Надвечір (як поєднані „вони" всі з собою, мов дроти телеграфічні!) приходить Орест Циганюк. Дарка глянула на це широко усміхнене, забарвлене морозом лице і застигла:

„Це кат по мою душу прийшов!" — пробігло щось жахливе її нервами.

Циганюк у доброму настрої. Він жартує з Лідкою, повторюючи якусь заввагу про неї Івасюка з VIII-ї. Івасюк — це Лідчин зачарований край. Тому вона конче-конче хоче знати, при якій нагоді зійшла балачка на її особу і „якими словами" (дослівно) сказав Івасюк „те" про неї.

— Слухай… я все переповім тобі… слово в слово… але ти мусиш щось і для мене зробити…

— Дарка свідок, що зроблю все, що захочеш!

— Слухай… я хочу, щоб ти вийшла з кімнати і залишила мене на пів години „сам на сам" з панною Даркою.

Лідка пристає (думала, що він хто зна чого вимагатиме від неї!), але при цьому сміється в кулак з дурного Ореста. Як він дав „надути" себе! Та ж оте Дарчище поза Данком світа не бачить! Добре! Так і треба всім тим „антифеміністам"!

Коли залишаються вдвоє, Дарці здається, що її серце обірвалося і підскочило під саме горло. Вона знає, що тепер чекає її похвала за свій відважний крок.

Але Орест говорить холодним, звичайним голосом, ніби купив Дарку і тепер розпоряджається нею по своїй уподобі:

— Мені згадувала про вас Наталка (які вислови!). Добре. Тепер слухайте… не буду вже попереджати вас, що це таємниця. Маємо ходити на наші репетиції і ці спільні для всіх гімназій до останньої хвилини! Слухайте, куди ви дивитеся у вікно? Ви розумієте мене, що я вам говорю? Слухайте, навіть у день концерту маємо прийти всі гарно одягнені і разом із всіми вийти на сцену. Аж, як дириґент подасть знак відспівати привіт міністрові…, тоді виступить один з нас і голосно, на цілу залу скаже, що українська молодь не співатиме привіту для румунського міністра. Бачите, до такого виступу ми мусимо мати більшість за собою… решта…тих непевних може й не знати, ані не догадуватися. Після такого скандалу, певно, не скажуть голосувати нам, хто — за міністром, а хто — проти нього… Нам треба, щоб кільканадцять міцних грудей гукнули „слава"! Мені говорила Наталка, що з вас не міцна співачка.