Ірина Вільде - Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Про все інше думати, всім іншим займатися — тільки цю думку віддалити бодай на хвилинку, хоч на час Різдва, з пам'яти.

Тепер вона думає про те, як би їй зустрітися з Данком. Заплющує очі на те, що її серце вже звугліло від туги за ним. Не хоче про себе думати. Коли б можна так, то найкраще хотіла б забути, на якийсь час забути, що вона загалом живе. Тепер їй треба зустрітися з Данком тому, що так наказав Циганюк (не думати… не думати про цю зустріч коло Музичного інституту).

І Дарка останньої години (Боже, ще ця справа з Ориською і класою, коли Дарка полагодить її?) навмисне довго одягає шапочку до шибки вікна, навмисне не може позбирати своїх книжок, щоб тільки Лідці надоїло чекати на неї і вона могла сама вийти з класи. І Лідці надоїдає (від кого Дарка чула таке порівняння „терпеливий, як дзеркало"?) чекати. Нарешті. Дарка кидається вниз (у хлопців кілька хвилин згодом дзвонить дзвінок) і зараз же при вході чекає на Данка. Ось і він. Його високі, як жердка, плечі просуваються між сині плащі і барвисті дівочі шапочки. Почавши від шостої, з хлопцями ходять дівчата-приватистки. Їм не хочеться носити обов'язкових одностроїв. У входовій брамі Дарка замалим не губить Данка, але на вулиці знову відшукує його. Та… Данко не йде сам, а в товаристві двох товаришів. Дарка безсоромно підбігає за ним: чей… чей… оглянеться він, запримітить її і — відлучиться якось від тих хлопчиськів. Але вони марширують всі три і сміються так, як тільки хлопці вміють сміятися на порозі свого дозрівання: безсоромно і багатомовно. По сміху штовхають себе для кращого порозуміння в лікті і далі марширують. І знов Дарка підбігає за ними. Раптом хтось зупиняє її за комір плаща. Точнісінько за комір.

— Ти куди так біжиш?

— Орисько. Я мушу з Данком про щось поговорити… конче… Чернівці зробили з Ориськи справжню даму.

— То чому не попросиш його?

І, не допитуючись Дарчиної згоди, вона енергійно йде кілька кроків і вже стоїть коло Данка. Данко зразу відправляє товаришів. По грі його лиця можна пізнати, що йому приємна ця зачіпка. Ориська про щось повідомляє його, махає рукою „до побачення" і відходить. Данко обертається до Дарки з іншим обличчям.

— Ах, це ти, — в його голосі стільки розчарування, що Дарка готова завернути без слова. Але хіба ж вона для себе оце зачепила його? (Мовчи, серце, мовчи!!).

Надворі знялася ні звідки, ні звідти така хуга, що з ніг валить. Від цього морозного вітру Данкове обличчя якось стяглося, ніс напучнявів від фіолетової морозної поволоки. Данкове прекрасне лице стало якимсь негарним, жалюгідним, але тим ріднішим, тим ближчим.

— Це ти? — ніби усвідомлює собі своє розчарування Данко, але в ту саму мить перемагає в ньому добре вихований хлопець. — Ти знаєш, я думав десь цими днями сам зайти до тебе… хотів тебе спитатися, коли ти додому їдеш? В суботу ввечір чи, може, ранішнім недільним? Наша вся братія (Дарка не знає, хто тепер в нього „наші") їде в суботу… їдь і ти…

Це не прохання. Не треба себе дурити, що йому залежить, дуже, смертельно залежить на цьому, щоб вона їхала разом з ним. Ні, це просто та чемність, що каже незнайомим людям робити собі взаємно місце в купе: „Будь ласка, може, присядете, ми посунемося".

Хоч Дарка уявляє собі, як це, мабуть, приємно стояти з кимсь милим біля вікна у вагоні, прохухувати віконечко в шибці і дивитись на танець червоних іскор в пітьмі. А поїзд туркотить… і щоб почути слово, треба нахиляти голову до голови.

— Я теж поїду в суботу…

— Ти мала мені щось сказати? — пригадує собі раптом Данко. І це раптовне питання вириває від Дарки відповідь, яка лякає навіть Дарку:

— З ким ти повертався минулого понеділка з музики?

Як же це сталося, що вона спитала саме про те, про що не хотіла, про що заприсягла собі ніколи не згадувати?

Данко мусить задуматися так, якби не проводжав він Лучіки щопонеділка і четверга.

— Минулого понеділка? Ах, я проводжав панну Джорджеску додому… цю, що грає зі мною в дуеті.

Дарка відчуває, що він волів би не торкатися цієї справи. Відчуває і те, що вона мусить, саме мусить про цю Лучіку поговорити, хоч кожне питання і кожна відповідь болять її так, мовби хтось розрізував волоконця її серця.

— Вона сама просила, щоб ти проводжав її додому?

Данко навіть у цьому перехресному вогні Дарчиних запитань не забуває про своє добре виховання.

— Що знов? Хіба годиться, щоб дівчина сама просила хлопця?

Дарка думає: „Мені колись хіба серце трісне від цієї його безсоромної правдомовности. Міг би хоч трохи серця мати і хоч дрібочку збрехати мені!"