Валерій Гужва - Привид Шекспіра

Сергій покликав у гості заступника з вагітною дружиною, начальників головних служб училища, теж із половинами, а також дівчат з їдальні, аби іменинниця не мала клопоту зі святковим столом. Його було накрито просто неба, від можливого дощу страви, напої і гостей захищав велетенський навіс, зімпровізований з брезенту списаних армійських наметів.

— Чисто тобі сільське весілля! — порадував хазяїна Михайло Салунський. — Де троїсті музики?

— Не мели дурниць, — пробувала вгомонити народного артиста дружина. — Яке весілля?

Пальченко всміхався:

— Тут що завгодно можна відзначати — і весілля, і народження…

— І похорон, — додав невгомонний Самунський. — Як помру, поминайте мене отак, під ясним сонечком, на свіжому повітрі, щоб пташки співали і кузьки стрибали.

— Не спішіть на той світ, колего, — втрутився Шлик. — А оце все хто попорає?

Він широко повів рукою у бік безберегого столу.

Гардеман подарував Ніні купу ніжно-рожевих троянд, їх було стільки, скільки років іменинниці.

— Ну от, гадала, що це таємниця. Хто тобі сказав? Більшають букети, ближчає старість…

Вони, як майже всі однолітки, старші й трохи молодші, були в театрі на «ти».

— Я, Ніно, приніс би вісімнадцять троянд, але боявся, що комплімент буде надто нахабним.

— Ну, сьогодні приймаю всі словесні перебільшення.

— Без перебільшень. Ти справжня красуня.

Олег був запрошений до гурту гостей уперше.

— Ти, часом, не накинув оком на нашу Ніночку? Або ж вона на тебе? — з прямотою Івана-дурня з казки спитав Олега Микола Михайлович Шлик, коли той звернувся до нього за порадою на предмет подарунка.

— Гляди, хлопче, наші полковники всі озброєні і стріляти вміють. Там такий чоловік, що рогатим не ходитиме, будь-кому причинне місце попсує, коли що.

Олег зухвало віджартувався:

— Боятися попа, то й у вівтар не йти. Господь з вами, Михайловичу, краще скажіть, що їй до вподоби, ви ж знаєте не перший рік знайомі.

Гардеман намагався не признаватися собі, що після того публічного поцілунку на сцені думає про Ніну, переймаючись почуттями геть не безневинними, одначе собі не збрешеш Олег розумів, що не має шансів хоч якось стати ближче до цієї яскравої, талановитої жінки, цілком, на відміну від нього влаштованої у житті, одначе хижі чоловічі думки все частіше навідували його, ставали нав'язливими і подеколи лякали його, та ненадовго.

Ніна не могла не відчути, що з її партнером коїться щось таке, чому не можна знайти пояснення, якщо не припустити найпростіше і найприродніше — особливо після того поцілунку на сцені. Врівноважена і твереза у повсякденному житті — цілковита протилежність її сценічним персонажам, поривним і пристрасним, — Ніна дивилась на свій шлюб та й узагалі на такого роду співжиття жінки й мужчини, спокійно і без ілюзій. Вона не шкодувала, що вийшла заміж не так на хвилі емоцій, як на спокійних підказках здорового глузду, добре знала: не будь тією людиною, що догори щетиною, бережи, що маєш. То була житейська мудрість тітки, і Ніна була не проти сповідувати її ще й через те, що подумки вважала своє заміжжя ще однією роллю, котру випадало грати — куди подінешся — щодня, але цю роль можна було вдосконалювати, шукати в ній нові можливості й барви, а то й просто повторювати стереотип — чоловікові (вона з часом переконалася) геть не було помітно, що дружина вдома як на кону. Ніна робила вигляд, ніби по-справжньому переймається службовими клопотами Сергія, і він увірував у це; коли заходили сусідки, офіцерські дружини, не так по дрібну господарську позичку, як мати потім харч для теревенів та пліток, Ніна поводилася з ними на рівних, носа не дерла, норовила подарувати якусь дрібничку — то пуховку, то патрончик помади, а то й контрамарку на спектакль, і бажання щось вивідати й піддати осуду у сусідок вивітрювалось, натомість і собі вони переймалися необхідністю бути у формі не тільки поза межами квартири, а й на власній кухні, не крутитися перед чоловіками вранці з кучмою на голові, у несвіжому халаті і з невмитою фізіономією.

Що ж, роль є роль, і грала її Ніна натурально, проте відчувала небезпеку: маска могла прирости і замінити справжнє обличчя. Ця прикрість неодмінно спіткала б Ніну, якби не сцена — те місце, де жило її серце, сумління, єство актриси, де будь-яка роль давала їй можливість (чи ілюзію) достеменного життя, а хоч би дія п'єси відкидала її в минуле чи позаминуле століття. Сцена, театр були для неї справжньою реальністю, а домашній побут — декорацією й узвичаєною умовністю.