Валерій Гужва - Привид Шекспіра

Ніна вагалася, чи запрошувати на день народження Олега, бо наперед знала, що може початись щось не передбачуване й некероване, на зразок того поцілунку, але, мабуть, саме це знання підштовхнуло: цікаво, а що ж далі?

Негода, що збиралася на силі після полудня у розпеченому від ранку повітрі, не розрядилася дощем, грім поохкав, погиркав, та й відкотився на південь разом із спалахами невидимих блискавиць і темними подушками хмаровиння.

За столами було гамірно і весело, сипав дотепами Салунський, несподівано для Ніни теплими були слова Петриченка-Чорного, він навіть ужив слово «талант», застерігши, що це не іменинне перебільшення і не дія коньячних градусів, а що раніше ніколи цього не казав, то тільки з виховною метою, а ще — аби заздрість і ревність, «чудисько з зеленими очима», не діставало молоду актрису в колективі, де всі або Едмунди і Чарлзи Кіни в одній особі, або Сари Бернар чи Рити Хейворт, хоча ніхто, мабуть, не бачив цих акторів на сцені, а якби й побачили, то все одно вважали б, що у них виходить краще, аніж в їхніх знаменитих попередників.

Петриченкові аплодували й сміялись, Ніна — найперша, вона підійшла до Олександра Івановича і поцілувала його, а потім, секунду повагавшись, поцілувала і його дружину, народну артистку Тамару Третьякову.

— Це щоб я не ревнувала, — прокоментувала Третьякова. — Тобі сьогодні, Ніночко, все можна, тільки не думай, що я дозволю тобі цілувати режисера і взавтра.

Гості справно пили, їли, іменинницю вмовили заспівати, потім ще і ще. Микола Шлик під'юджував Олега Гардемана:

— Поможи іменинниці, хай відпочине трохи. Заспівай, лайдаку!

І Олег наважився. Голос мав пристойний, на вухо жодна тварина йому не наступала, тож успіх мав за столом величезний.

Ближче до півночі співи гуртові і сольні зринали вже не так часто, старші люди і колеги Пальченка почали потроху збиратися, водій десь віддалік прогрівав мотор автобуса.

Гардеман теж збирався поїхати, але добряче підпилий хазяїн, якому Олег сподобався і співами, і витривалістю щодо щедрої чарки, зупинив його:

— Куди ти зібрався?

Він перейшов на «ти» настільки природно, без тіні хмільного безцеремонного амікошонства — так, ніби зналися невідь-відколи, — що Олег пустив коротке звертання повз вуха.

— Чого тобі плуганитися до міста? Що там забув? Місця повно, відпочинеш, ранком можемо на риболовлю, га? Лишайся, їй-Богу!

Аби знав полковник Пальченко, до чого призведе його підігріта оковитою гостинність, пішов би в будиночок знайшов табельну зброю і без попереджувального пострілу вгору всадив би півобойми у гостя.

Про такий поворот Олег подумав наступного ранку, коли між ним і Ніною сталося те, що інколи буває незначним епізодом в акторському житті, інколи — ударом дзвону долі луна якого триває у вухах, а подеколи й у серці, невідомо скільки часу, відпущеного людям на перемоги й поразки, здоров'я і хвороби, успіхи й невдачі, горіння і тління, праведні і грішні вчинки.

Дачний будинок, його хазяї і гості вгомонилися десь близько першої ночі, теплої липневої безмісячної ночі, пропахлої випарами перегрітої за день зелені, тихої до дзвону у вухах, напоєної ароматом квітів, ледь видних під вікнами дачі.

Ніна намагалася заснути, та даремно: весь уже минулий день згадувався їй, згадувались деталі перемовок, дотепи, вся атмосфера за столом, невимушена й безконфліктна. Сергій розкинувся горілиць і раз по раз пробував хропіти, Ніна торсала його, але спроби поновлювались, і вона тихенько вислизнула з ліжка. У темряві кімнати вона побачила проти вікна силует букета троянд, подарованих Гардеманом, згадала його погляд, спрямований до неї, коли Олег співав за столом «Місяць на небі…».

Спати Ніні не хотілося, тинятися кімнатою чи сидіти у задушливій темряві, відшукавши крісло у кутку, — теж, і вона, як була, голісінька, намацала на спинці стільця недбало кинутий вночі халатик і вийшла з будинку під темне небо, всипане рясними розсипами зір.

Їй схотілося скупатися, і Ніна вийшла за ворітця садибки. Річка — точніше, малий потічок — метрів п'ять завширшки, не дуже глибока, схована за шерегами верболозу, була відгалуженням основного річища Псла; здавалося, якісь велетні свого часу, можливо, ще до народження Христа, взяли й спрямували води річки в улоговинку поряд, аби мати їх якнайближче до своїх тодішніх осель. І справді, якби поглянути на цю місцину згори, не можна було б не помітити величезний камінь, що невідь звідки з'явився тут, у рівному степу. Від цього каменя, мініатюрної скельки, води Псла ділилися на основне річище і вузький потічок, що огинав довжелезний, схожий на веретено острів, аби кілометрів за чотири знову з'єднатися з матірними водами.