Валерій Гужва - Привид Шекспіра

Потічок можна було перейти бродом, аби через острів вийти до швидкої в цих місцях течії Псла, а можна, якщо ліньки, і тут купатися вволю: дно потічка то йшло вглиб метрів до трьох — так, що сміливо можна було пірнати з берега, то піднімалося перекатом, де води було по коліна.

Ніна пішла до кущів, загорнувшись у халатик, абсолютно певна, що вона одна-єдина на цьому клаптику землі під банею чорного неба, всипаного зорями, ніби над нею збільшений у мільярди разів купол планетарія, що його вона бачила у дитинстві, коли тітка вперше повезла школярку до Києва.

Щось зупинило її перед купинами кущів. Здалося на мить, що за ними хтось або щось є, відчуття затишку і безпеки зникло, Ніна ладна була піти назад, так і не торкнувшись води, але постояла трохи, послухала тишу і розвела руками гілки верболозу.

— Не лякайся, — сказала темінь голосом Олега. — Це я. Я знав, що ти прийдеш. Не бійся, Ніно, я сам боюся. І себе, і тебе, і нас обох укупі.

— Чого ти тут? — спитала Ніна, розуміючи всю безглуздість своїх слів.

— Не знаю. Не спалося.

— Відкіля ти знав, що прийду?

Олег нічого не відповів — привид в офіцерському плащі-наметі з капюшоном на голові.

— Ти купатися? — нарешті вимовив він. — Я теж. Плаща мені твій чоловік на ліжко поклав для тепла.

Слова, буденні дріб'язкові слова, вилітали в нічну тишу і розчинялися в ній.

Нарешті Олег ступив крок до Ніни і торкнувся її плечей, відчувши, що під халатиком нічого немає, окрім жіночої плоті.

— Ходімо у воду, — сказав він ледь чутно. — Не бійся мене, — повторив Олег, скидаючи на траву цупкий плащ, під яким теж не було нічого.

— Що ти робиш, — шепотіла Ніна, знаючи, що Олег її не чує, — ти збожеволів…

Там, у темряві води, а потім на бережку, на старому командирському плащі, вони віддалися одне одному, як оті доісторичні примітивні люди, котрі колись відвели каменем-скелею води ріки сюди — може, й для того, аби так само, як оце тепер вони, любитися під мовчазним темним небом, забувши про все на світі.

Їхній роман тривав рік — то спалахував, і обоє не могли ніяк погасити жадання, то ледь жеврів, аж до відчуження, коли обставини були виші за них.

Саме в таку пору згасання й ревнивого відчуження чуттів і Олег, і Ніна приїхали з відпусток, він з Карпат, вона з Криму, де цілий місяць разом з чоловіком ніжилася у морських хвилях, під гарячим південним сонцем, і повернулася засмагла і ніби молодша.

На перший спектакль сезону на запрошення Петриченка-Чорного, про що він неоднораз нагадував секретареві (Ємченко звільнив секретарку після того, як молода швидкоока красуня забула сказати шефу про терміновий дзвінок прем'єр-міністра), прийшов Василь Ємченко.

Після вистави — режисер дуже просив про таку ласку — Олександр Іванович повів хазяїна області знайомитися з трупою. Якби він знав, чому Ємченко погодився прийти на спектакль, неодмінно доважив би до своїх прохань ще кілька. І вистава, і п'єса Ємченкові сподобались, спілкувався він з демократичною акторською братією на рівних, щік не надимав, сміявся з дотепів Салунського, разом з усіма вийшов з кабінету Петриченка до службового входу і на тротуар, під дрібний дощ вересневої ночі, і так віртуозно, легко, ненав'язливо попросив у Ніни Пальченко дозволу підвезти її додому, аби не промокла, ніби щодня мав справу з акторським народом і щовечора висмикував з гурту жінку, яка йому подобалась.

Як тільки його «лексус» рушив, залишивши під навісом службового входу спантеличеного Олега Гардемана і братію, що відкривала парасолі і піднімала коміри піджаків і плащів, Василь Єгорович сказав:

— Я не вперше милуюся вами, Ніно Андріївно. Ви окраса нашого театра. Дивуюся, що керівництво й досі тримає вас у чорному тілі.

— Ви помиляєтесь, я граю то щодня, то через день. Я в репертуарі.

— Я не про те, Ніно Андріївно. Скільки років ви на сцені?

— Сьомий сезон. А що?

— Люблю цифру сім. Хоча знаю, що нумерологія — річ підступна, якщо не шкідлива, бо плекає в людей даремні сподівання, та все одно сімка для мене щасливе число. Хочете, буде й для вас?

— Ви про що?

— А про те, що такий талант, як у вас, має бути визнаний і відзначений відповідно. Про звання заслуженої артистки не думали?

«Що це з ним? — подумала Ніна. — Здається, так просто все це не закінчиться…»

А вголос сказала:

— Актори — люди залежні і марнославні. Але званням безталання не прикриєш. Така професія.

Вона придивлялася до Василя Єгоровича, майже фізично відчуваючи впевненість у собі господаря авта, хвилі спокійної сили, що йшли від нього. Сила та була зовсім не агресивна, Ємченко не дозволив собі жодного недвозначного слова, провокативного жесту.