Валерій Гужва - Привид Шекспіра

Свого часу, замолоду, був одруженим, але тодішня його дружина не витримала побуту, частих переїздів, і після того, як чоловік зробив їй зауваження — мовляв, не півроку ж збирати брудну білизну, здай хоча б у пральню, не мені ж прати комірці, шкарпетки й носовики, — влаштувала типову жіночу істерику на такому рівні децибелів, що чули всі дружини офіцерів, котрі мешкали по сусідству в обладнаному під житло бараці, а потім спакувала свої нехитрі пожитки і гайнула до батьків, які, до речі, давно нагледіли для неї достойну партію. Дітьми вони не обзавелись, тож капітан, якому всі співчували, цю поразку на сімейному фронті пережив легка Зі службою в нього складалося, жінок після розлучення вистачало, і так воно б у його житті тривало невідь як довго, аби на черговій інспекції генерал, знайомлячись з офіцерськими кадрами, перспективними щодо кар'єрного росту, не звернув увагу на капітана Пальченка. Викликавши капітана на бесіду, генерал придивився до виструнченого офіцера, запросив жестом сідати і після грузької паузи вирік:

— Так, капітане. Матимеш майора. Поїдеш заступником в училище. Дамо квартиру. Єдина умова — одружись, як тільки приїдеш за місцем служби. Даю півроку. Не більше. Блядунів терпіти не можу. Ти, кажуть, свою норму у цьому паскудстві перевиконав. Берись за розум, а не за…

У такий оригінальний спосіб Пальченко одержав нове призначення. Ставши невдовзі майором, він з головою поринув у роботу, не вилазив з майстерень, курсантських казарм, польових навчань. Начальник училища, чекаючи виходу на пенсію, все поклав на молодого заступника, і недаремно: в наказах мілітарного міністерства училище згадувалося як зразкове.

За роботою, щоденною колотнечею майор Пальченко забув про слова генерала щодо одруження — точніше, подумав, що то звичний армійський ідіотський жарт. Аж ні — той самий генерал приїхав у зразкове училище і, побачивши перед собою знайоме, тверде, з мідним відливом, обвітрене обличчя офіцера, спитав напряму:

— Одружився?

— Шукаю! — виструнчився Пальченко.

— Що, шукач зіпсувався? Я що казав?

— Я не можу на будь-якій, товаришу генерал… Робота до того ж…

Генерал подивився на офіцера зневажливо.

— Даю ще місяць, майоре. Від нежонатих — увесь бруд в армії.

— Два! — раптом вирвалося у Пальченка.

На тому аудієнція скінчилася, а майор приступив до розв'язання клятого питання. За чаркою в сім'ї начальника училища він розповів про свою проблему. Дружина начальника, огрядна, миловида, добра, якими майже завжди бувають такого типу жінки у її віці, довго сміялася.

— Ну, діти, їй-Богу, діти. Теж мені клопіт! Он все місто переповнене нареченими! Ти що, майоре, всерйоз цим переймаєшся? От армія! Сказав генерал — умри, а зроби.

І сам Пальченко не розумів, чому він, доросла людина, має виконувати дурнувату забаганку солдафона в генеральському мундирі, котрий вважає, що всі нежонаті, як він вишукано висловився, — блядуни. Та все ж почав ходити у кінотеатр у центрі міста, вдавано байдужим оком накидати на дівчат і молодиць, прислухатись до їхнього щебету, розмов між ними і молодими людьми, аби хоч трохи наблизитись до кола їхніх інтересів, манери спілкування — не хотів бути незграбою, як доведеться зачепити котрусь із вродливиць словом.

Якось в училищі розповсюджували квитки до театру, і Пальченко в партикулярному вбранні, від якого добряче відвик, сів у крісло третього ряду, роззираючись навсібіч. Публіка не дуже потішила око — літні й старші люди, подружні пари, лише з галерейки чулись дзвінкі молоді голоси.

Давали водевіль. Ще до відкриття завіси заграв оркестр, налаштовуючи публіку на веселу хвилю, повільно вгору і вбік поїхала запона сцени, світло залило декорації, вистава почалася з танцювального номера, далі заспівали жінки, вбираючи наречену перед весіллям.

Пальченко сидів близько, ще й бінокля взяв навіщось у гардеробі, то йому було видно обличчя жінок у масовій сцені, густо вкриті гримом, підведені брови, масні мазки помади на бувалих у бувальцях губах. А от наречена була цілком природна — трохи пудри на обличчі, можливо, та й усе. Не потрібні цій красуні були ані наведені брови, ані штучний вогонь помади, ані краплі атропіну ув очі.

Майор гадав, що ця актриса гратиме головну роль, але помилився: сцена готувань до весілля була такою собі затравкою подальшого дійства, йшлося у п'єсі про долю й страждання іншої, старшої жінки, і бінокль Пальченка знайшов обличчя і стан молодої актриси тільки наприкінці вистави, знову у масовій сцені, де сільський народ, здебільшого його жіноча половина, журно співав про надію на те, що доля нарешті всміхнеться людям і щастя не омине тих, що заслуговують на краще життя.