Володимир Дрозд - Листи з фронту

— Ой ти ж паскудниця, отака паскудниця! Хіба я не знаю, що ти по закутках шукаєш, за чим увесь вік полюєш? Голосом своїм поганим голосиш, а душею радієш, що Марійка руки склала, та скоріш Кирилові листи вудиш. Не бачити тобі листів од Кирила, собача твоя тінь погана, як своїх вух, помру — і листи з собою заберу, бо не тобі, розлучниці, ті листи дорогі писано…

Дзюнзюрка як сиділа, так і посунулася до порога, відштовхуючись від долівки руками й п'ятами. Сковзнула з порога в сіни — тільки й шелеснуло попід вікнами, та тинок, що на межі між їхніми грядками, закректав. Хатні й сінешні двері лишилися навстіж. Курка, зозулястенька її, зайшла з двору, цибато, як балерина в телевізорі, дибала через хату, задумливо киваючи головою на довгій, голій (уже линяли кури) шиї.

— Ко-ко-ко-ко…

Ніби роззиралася по хаті й питала: що тут сталося? Не стрималась Марійка, розсміялася, як молода. І вже про смерть не думалося. Вигнала курку, двері зачинила, бо холодом із сінець дихало: хоч і сонечко, а вже осінь. Тоді намацала під подушкою вузлик, розв'язала — паспорт лежав у вузлику, гроші на похорон і листи від Кирила.

Три листи, як три зіроньки, що світили їй усе життя. Папір жовтий і в зморшках, наче руки Марійчині. Літери, хімічним олівцем писані, на згинах витерлись, а де сльоза її на папір упала — синіми клітками розплили…

Проводжали Кирила на фінську, а вона плакала в пригребиці, бо на людях соромилася за хлопцем плакати, лише починала дівувати. Проводжали на фінську, а воював з німцями. Перед війною Марійка поїхала на курси трактористів. Як загриміло, посадили її на трактор і сказали: їдь на схід, щоб народне добро не втрапило ворогові у руки. Трактора за Доном розбомбило, згорів, як свічка. Марійка в саратовських степах прикоренилася і робила трактористкою усю війну, як один день. Узимку сорок третього приїхав у їхнє селище артилерійський старшина — коней набирати. Ременями переперезаний, грав на гармошці і ногами в хромових чоботях притупував. Вона трохи не здуріла з радості, коли переступила поріг клубу: «Кирило!..» Сніги тої зими були такі білі, ніколи вже вона таких білих снігів не бачила. Тиждень минув — наче зірка прокотилась по небу і згасла. Від'їжджав старшина — при всіх поцілував Марійку:

— Як не вб'ють на війні, будемо життя з тобою ділити…

Три трикутнички прилетіли в степове село від Кирила, а четвертого не дочекалася, хоч довго чекала. В останню воєнну весну провалилася Марійка під кригу з трактором, ноги їй одняло, майже рік у лікарні пролежала, заново ходити вчилася. Рвалася на рідну Наддніпрянщину, як птах із вирію, а тільки в сорок сьомому повернулася. А Кирило уже четверту весну вдома, у сусідки її й подружки приймакує. І дитинку від нього сусідка та подруга Марійчина носить. На Дніпрі, біля Києва, ногу йому одірвало. Пришкандибав з госпіталю в село, а тут ні кола ні двора, мати у війну померла, хату німці на бліндажі розібрали. Ну, Марійчина подружка й підкотилася…

Побачив Кирило Марійку через тин, обвис на милицях, наче на дибі, губи ледь ворушаться:

— Не май зла на мене. Марійко, діло житейське…

Вона й не мала зла на Кирила, а на подружку свою колишню мала…

Вийшла баба Марійка у двір, сіла на сонечку. Тут наче і очі не так сльозилися. Розгорнула перший трикутничок. Читала вголос, кожне слово окремо, наче бурячки розсаджувала:

— «З відважним воїнським привітом до тебе старшина Кирило Дзюнзюра! Б'ємо фашистів на всю силу! Б'ємо штиком, прикладом і снарядом. Тікають од нас, як воші од вогню. У ввірених мені військах — повний порядок. Вищі командири відмічають за високу дисципліну і самочуствіє. У перервах між боями споминаєм своїх подруг бойових, які в умовах тилу кують разом з нами перемогу…»

Тут Марійка завжди плакала, коли читала, бо згадувала, як важко було їй на тракторі і днями, й ночами в степу; і село степове згадувала — сіре, хати саманні, ні квіточки, ні рослиночки, ні деревця; і верблюдів згадувала — верблюдів вона боялася… І сьогодні баба Марійка заплакала. Плакала, а краєм ока назирала крізь щілини у високій, але вже струхлій і похиленій лісі, як Дзюнзюрка із стільчиком у руках хилитає до межі. Прихилитала, сіла під тином і принишкла. Звичку вона таку давно взяла — слухати, коли Марійка листи від Кирила читала. А що, хай слухає, хіба Кирило їй, Дзюнзюрці, хоч слово лагідне за стільки літ сказав?

— «Бойовий привіт з фронтів війни шле подрузі Марії старшина Кирило Дзюнзюра! — баба Марійка ще додала сили своєму голосу, щоб кожне слово вкладалося у вуха сусідки по той бік тину, бо ж перепитуватиме і всю музику зіпсує. — Женемо проклятого гітлеряку, як поганого собаку! Обминає мене куля-дура, і ти не сумнівайся. П'ю фронтові сто грамів за твоє здоров'я і споминаю нашу з тобою любов. Солдати мої співають про Катюшу, а я співаю на твоє ім'я. «Выходила на берег Мария, на высокий берег, на крутой, выходила, песню заводила про степного сизого орла, про того, которого любила, про того, которого ждала…» Багато писати нема коли, бо я з військами у бойовому поході, німець драла дає, а ми на п'яти наступаємо. Привіт доблесним працівникам тилу — старшина Кирило Дзюнзюра».