Володимир Дрозд: Ворон

Споночіло, а ворон усе не міг задрімати на своїй тополі. Він дивився на село, що лежало під великими білими зорями, важко вгрузнувши в засніжену землю та легенько розгойдуючи роговища в'язів та осокорів, наче старезний лось на лігві. А потім заспівали перші півні, і їхні пронизливі морозні голоси дзвінко залопотіли об білі причілки сільських хат. А потім ворон задрімав, і йому наснилося червонокрилий дразливий смоляний дух на городі, густі, настояні пахощі деревини в хатці, де лежали нові колеса, перестук — підстрибом — колісних ободів об груші-дички, що засівали стежку через сад, і святково-блискотлива карусель новеньких коліс, коли Грицько одягав їх на підперту рогатинами жердину і різко, весело крутив їх правицею, а другою рукою вмочав квача в киплячу смолу і підносив його до ясно-білої, виточеної з сухої берези колісної колоди. То був давній земний спогад Грицькової Душі.

Відрана він сидів, настовбурчившись, на гребені хлівця і слухав, як під благенькою стріхою порохкує кабан, сокочуть кури, що давно прокинулися та ждали, поки їм відчинять, важко зітхає і чухається об лозяну тиньковану глиною стіну корова. Він уже почав був досадувати на Бориска, що так довго не випускає худобу з хліва, не годує кабана; він, Грицько, робив це вправніше, навіть коли Параска померла і він лишився вдівцем з малою дитиною на руках; Грицько любив ранками відчиняти двері, в які вже тицялася мордою корова, любив дивитися, як виходять вони з теплого, обставленого бадиллям та соняшниками хліва — корова, кури, свиноматка, ще соннуваті, і мружаться до жовто-зеленого зимового неба.

Нарешті на ґанок вийшов Бориско, і ворон заклично каркнув до нього:

— Ка-а-а-р-р-р!

Замість відповіді Бориско ляснув брезентовими рукавицями, гучний виляск прокотився по двору, але птах не злетів, він так само сидів на гребені хліва, схиливши голову і одним оком пильно зирячи на молодого хазяїна. Бориско випустив корову, курей на чолі з червоногрудим хриплоголосим півнем, але кабанові їсти не виніс; натомість став розкидати замет неподалік хлівця, де Грицько колись саджав тютюн, та витоптувати майданчик, ніби збирався молотити серед зими просо. Скоро прийшов Максим, який свіжував на їхнім кутку кабанів. Максим був старіший од Грицька, але він замолоду і дотепер, свіжуючи свиней, пив кухлями теплу кров і пережив Грицька, навіть почувався ще на силі, бо ішов бадьоро і весело. Грицько ж хоч і приятелював з Максимом, ніяк не міг примусити себе до крові, яка ще диміла.

Бориско навідався до хати і вийшов з двостволкою через плече. Відтак розвалькувате пішов до хліва з рушницею перед себе. Максим подрібцював слідом. Кілька хвилин чути було лише стривожене рохкання кабана і тихий, удавано ласкавий голос Максима. Він умів утишкувати свиней і, поки був молодший, сам їх і колов. Раптом у хліві гримнув постріл, їдким пороховим димом війнуло крізь стріху; ворон стрімко злетів у небо, покружеляв над дворищем і знову опустився на тополю, яку вподобав.

Невдовзі до саду вийшла Марія. Повільно, обережно несла вона своє обважніле тіло по стежці, що її вчора прокидав у саду Бориско. Очі її були напівзаплющені, а одутле, з рясними гніздами ластовиння обличчя світилося просто ранкового сонця, наче стигла, що ось-ось має впасти з яблуні, антонівка. Ворон ковзнув з тополі, виписав над садом химерну загогулину та опустився на доріжку, за кілька кроків від Марії.

— Ка-а-ар-р-р! Ка-а-а-р-р! — сказав він, косячи оком на вагітну дочку, Марія підняла очі, і на блідих її губах засвітився усміх. І хоч усміхалася Марія не до ворона, а до того, кого носила в собі, ворон радісно змахнув крильми, злетів угору, обліг на крило, виписав крутий віраж і опустився на яблуневе гілля, сипнувши на Марію золотистим інеєм. Марія добрела до зрубаної учора путинки, повернула назад. Ворон знову опустився на доріжку і поважно, розважливо подибав слідом, наче добрий дух, що оберігає свого обранця від чорних напастей.

Коли Марія зникла в проймі дверей, ворон знову всівся на гребінь хлівця. В чорній ополонці попелища лежав рожево-коричневий, уже присмалений кабан, підпираючи сторчаками ніг небо. Максим, запаливши від вогнища віхоть соломи, водив ним по підгорлині. Бориско ніс від стежка оберемок вівсяниці. Рушниця висіла на тину. Кури, підібгавши під себе лапи, сиділи на осонні, під хатою — було морозно. Від села, завиваючи в заметах, повзла вантажна машина. Вона зупинилася біля Грицькового двору, з кабіни моторно вискочив Михаль, Максим дістав з-за халяви довголезого ножа, стесав з бабухатого кабанячого черева пуп'янки, репнуті від вогню, і пошпурив їх, як годилося, за хлів, на гноїще, аби не переводилася худоба.