Другого дня вони приїхали по окоренка парою вироблених волів, і поки доволокли його через ліс, луги та село до хати, так вбилися, що Параска захворіла…
Ворон змахнув крильми і шугонув у небо, тікаючи від спогаду, від галяви, по білому озеру якої, здавалося, досі плавали їхні тіні, від колишнього земного життя, сама згадка про яке вертала йому задавнений біль. Але чим вище він здіймався на своїх чорних лискучих крилах, що владно розсікали морозне повітря, тим більше відкривалося його гострозорим очам; з піднебесся він бачив усю, від голови до хвоста, змійку лісової дороги, змійку, хвіст якої танув у неозорості лугу. Картаючись з власної слабкодухості, ворон ворухнув крильми і повільно поплив над лісовою дорогою, маючи на думці добутися узлісся і понад болотом, що оперізувало пущу, вернутися на галявину. Тепер він вгадував навіть видолки, порослі осичником та вільхою, де їхній поїзд застрявав у заметах; воли безсило борсалися по черева в сипкому снігу, потріскували голоблі саней, а домашні санчата, що на них лежав край окоренка, діставали вузьким полоззям землі, рвали вірьовки і виковзували на узбіччя. Тоді він підважував колоду дубовим кілком, а Параска в цей мент спішила сунути санчата під край окоренка. Од натуги йому червоніло в очах, ліс відривався від землі і червоними пасмами плив по зеленіючому небу, а Параска, здавалось, незграбно й довго бабралася закляклими руками, і коли нарешті дуб важко опускався на санчата, Грицько разом з нелюдською напругою видихував довгу і злу лайку…
Під вороном уже сіріло рідколісся, що дотикалося лугу, і він подумував, виписавши півколо, повернути до пущі, де почувався вільним від земних пут і щасливим у невагомості безтурботного дозвілля, як раптом у пам'яті йому зблиснув і засвітився ясний літній день. То був один з найсвітліших його земних спогадів, хоч і йшлося про час скоро по смерті Параски.
Він робив тоді в кооперації і, коли починалася косовиця, ставив на воза баняк кисло-солодкого морсу, що його сам набовтував з криничної води та порошку, ящик полив'яних медяників, мішечок із ситцем та заполоччю, саджав між того добра шестилітню Марію і їхав на луги. Весело постукували об вкочену лугівку копита сірої кобили, безугавно щебетала дитина, підтримуючи обіруч кришку на банякові з морсом, у ярко-синьому небі видзвонювали потривожені жайворонки, висока рясна метелиця, мідно-коричневі китиці кінського щавлю, червоні вогники смілки лоскотали йому ступні звішених з воза ніг у дірявих парусинових черевиках без шкарпеток; він був у чистій полотняній сорочці, і джмелі, принаджені білим, довго кружеляли довкола нього з густим протяглим дзвоном.
Він ставив підводу в тінь, за ліщинник, кобилу путав і пускав пастися. Скоро до Грицька сходилися косарі і баби, що перевертали сіно; він відміряв ситець ковзким, з мідними наковками по краях метром і рвав його різкими владними рухами, під захоплений шепіт жінок, а морс черпав півлітровим мідним кухлем, що його приніс із фронту. На самісінькім дні баняка залишив морсу для себе та Марії; спрагло пив, задерши голову, і морс густо-червоними потічками стікав з країв його вуст, скрапував на білу сорочку, і баби сміялися. Потому, розпродавши товар, він дозволяв дочці пошукати суниць понад узліссям, а сам брався до коси і, спраглий роботи, проходив гон, а відтак і другий, бо здавна любив і умів косити. Не повертаючи голови, він відводив праве плече вбік і раптовим, рвучким рухом, ледь згинаючи в колінах ноги, ніби й сам слідом за косою стелився по землі, посилав лискуче лезо під жовто-зелену, з брунатним гребенем стіну. Трава відзивалася тихим зляканим шелестом і, тремтячи, покірно лягала йому до ніг. Він ступав ще один крок по м'якому вогкуватому лугу і знову відводив плече, і з кожним махом з його грудей, що високо здіймалися під сорочкою, змокрілою від поту, виривалося коротке, різке, але повне ще не виробленої сили «хо-е-е!», і косарі, що, відставши, ішли віддалік мірним, розважливим ключем, кричали вслід:
— Грицьку, куди ти так похекав?..
А коли він, пройшовши покіс, мантачив косу, затиснувши кісся коліньми та обхопивши лівицею полотно, баби, що було серед них багато вдів, приносили Грицькові стільники лугових джмелів, і поки він смакував тим гостинцем, золотисті краплі меду стікали по його смаглих, товстокорих, з пуп'янками задавнених мозолів руках, а баби реготіли. Він зостався вдівцем, хоч і підтоптаним, а вдів у селі по війні було через двір.
Читать дальше