Володимир Дрозд: Семирозум

— Нічого доброго, — відповідає з ґанку Катерина. — Якась там опера. По другій програмі кіно про Місяць передаватимуть. У вас другу приймає?

— Чого б це він не приймав? — трохи непевно гукає Орина. — Наш телевізор усі програми приймає.

Десь за півгодини у двері стукають. Заходить Миколай.

— Приходь увечері на телевізор, — каже. — Жінка запрошувала.

— Дякую. Прийду.

Виходить. А невдовзі під вікнами, на кутку, дзвенить Оринин голос:

— Приходьте до нас на телевізор! Уже показує…

— Приходьте до нас на телевізор!..

Повечерявши, іду до Чемерця. Там уже густо люду. Прийшли навіть ті, які досі ходили на вечорниці лише до Дахновця. Нове завжди більше вабить. На покуті — синє вікно екрана. Час від часу зображення зривається, провалюється в невідь, натомість по склу біжить пінистий потічок. Тоді Чемерець підхоплюється, вертить ручки. З темряви гучать голоси:

— Миколай, ти його кулаком свидани…

— Може, спужається.

— У Дахновця — луччий. Завжди показує.

— Так то ж, мо, дорожчий…

— Однаковий, — нервує Орина. — У нас ще й дорожче, бо за доставку платили. А в Дахновців — з сільмагу…

Пізнаю по голосах — облич не видко. Лише коли екран знову оживає, з темряви проступають голубуваті лиця. Посередині, біля Орини, сидить дід Кирик. Шапку повісив на ковіньку, на шапці — руки.

— А ото ж що воно за поле, а неба нема? — питає дід, коли телевізор оживає.

— Так то ж на Місяці, діду, — сміється Миколай. А яке ж там небо?

— Ніяк я, старий, не втямлю, а хто ж його, того Місяця, так близько бачив?

— Чули ж, що в телевізорі казали, — сердиться Орина, ніби недовір'я Кирика кидає тінь на її радість. — Ракету туди послали, вона й сфотографувала.

— Ти диви… — вовтузиться на стільці дід. — Значить таки на Місяці. А дай я придивлюсь до Семирозумових садів.

Підсовує стільця ближче до столу, головою геть затуляє екран. Аж пальцями по склу водить. У темряві зчиняється галас. Усі дружньо сварять Кирика. Нарешті Орина вертає діда разом із стільцем на його колишнє місце. Дід ображено підводиться, надіває шапку, мимрить до себе:

— Жодного дерева там не видать. Сама пустель. Брехав певне, покійний Семирозум, не в ніч кажучи…

Хреститься. Тоді до Миколая:

— А тобі скажу — спасибі та й бувай. Не думай, що ти лише телевізора маєш. У Дахновця мене ніхто од екрана не відтягує. Хоч голову в телевізора встроми — Катерина і словом не обмовиться.

Прошкує до порога. Я — за ним. Тихцем, аби Орина не помітила, бо образ буде на тиждень. Виходимо з дідом на двір. Темно й вогко, наче в земляному погребі. Кирик, стукаючи ковінькою по тичках, спішить до Дахновцевого обійстя. Я ледве встигаю за ним. Зупиняємось біля воріт.

— Діду, — кажу, — а що ви про сади Семирозума згадували?

— Хіба не чув? — дивується Кирик. — То ж Матвій Семирозум усе про ті сади ще за моєї молодості байки розповідав. Ще як на хуторі ми жили. Усе на Місяць намірювався полетіти. Таки б і полетів, коли б не Данилко Бугай та Філарет. Приходь завтра на пожарню, покуримо, розкажу…

Дід поспішає до Дахновця, щоб не проґавити кіно. Я стою біля хвіртки, дивлюсь у темне, низьке небо. З пам'яті випливає далеке, дитяче…

«Бабцю, а чому Місяць такий білий?»

«Казав колись Семирозум, що він увесь у садах, і, як цвітуть сади, то Місяць білий, а коли червонястий — то яблука достигають…»

«А хто такий Семирозум?»

«Дядько такий був».

«А де він тепер?»

«Застрелили його погані дяді. Давно ще».

«Ще як я був зовсім маленький?»

«Ага. Ще давніше».

«А які там дерева на Місяці — яблуні?»

«Мабуть, що яблуні. А може, і груші, і вишні є. Усякого плоду, мабуть. Хіба знаття, коли ніхто там не був?..»

Наступного дня після уроків я іду на пожежню, до діда Кирика. Повернувшись пізно ввечері, сідаю до столу, знову берусь за зошити, але не читається. Все ще звучать дідові глина, якісь дивні люди бродять навколо. І я мимохіть починаю писати про Матвія Семирозума. Все, що почув з Кирикових уст. Слова лягають легко, сиджу за північ.

Хтось шарудить у сінях, хтось гупає на горищі, хтось проходить повз вікна, і призьба осипається під ногами невідомого.

Філарет підводиться з полу, намацує люльку, смокче колодну гіркоту — боїться світла, боїться лишитись віч-на-віч з чорними зіницями шибок.

Хтось стрибає з призьби, хтось ковзає через перелаз, хтось іде по саду — шелестить гілля, кроки вогко гаснуть.

Філарет бере з-під подушки дробовика, ступає до дверей. У сінях сторожко прислухається.