Володимир Дрозд: Замглай

Птаство з голови та брів хмарами в небо знялося, вовки й домовики по селу виють. Хомину корову під Звенічив зацургелило, вертала вона лугами і всі мої сухарі язиком злизала. Тільки й зосталося буханців, що в хаті на полиці.

А тут, як на лихо, і Ховхля обміліла — осінь суха, погідна. Курям по коліна стало, пакульці на курях та півнях ріку переїжджають і збіжжя везуть, не стало мені й мостового.

Отак воно в житті: ніби все має людина, аж зирк — і згинуло, і розвіялося, і пропало.

Живу наче і серед людей — по мені товчуться, мене орють, мене засівають, на мені жнуть, а самітний. Бо у всякого свій рай, власною уявою мальований, з першого до останнього дня свого бреде людина через попіл буденщини, надіється і жде, коли небо розчахнеться над нею і забовваніє угорі солодке, утішне марево, щоб за мить зникнути, розтати, загубитися в сірій млі.

Гукаю — не чують, показую — не бачать, і тихий смуток сповиває душу мою. Як сотворив бог людину, сказав — іди! І вона пішла, а куди, навіщо, про се й гадки не має.

Біжите, то й біжіть, думаю, шукаєте, то й шукайте — вітра в полі, вчорашнього дня, снігу в петрівку, сонця вночі, зір опівдні. А в мене — мої любомудрощі і нікого мені не треба.

Але ж і самота тоскна, особливо напривечір, коли косарі підуть з лугу, коли полетять до гнізд червононогі лелеки, а по тім і мельники, спутавши вітрякам крила, аби не розлетілися за ніч по світу, почвалають на спочинок. Вистрибують на небо зорі, бісиків пускають з-під сріблястих вій та хороводи хороводять. Місяць бреде в берег воду з Ховхлі цмулити, усеньку ніч блукає по очеретах та хлюпочеться, ріжками, наче світляками, поблискуючи. Прибіжать із Замглаю чорти тютюн молоти, гронами повиснуть на крилах вітряків. Зариплять вітряки, посиплються чорти на землю з вереском та ґвалтом, а від Замглаю уже нові їх гурти чухрають. Ніч спливає, день на підході, і все кудись поспішає, кудись несеться, ніби й гадки не має, чим та біготнява закінчується.

Аж приходить кум Хома та каже:

— Час, Гнатку, підсусідське платити…

— Так платило полетіло, пане отамане.

— Поїдь до Криму по сіль — платило наздоженеш.

Наловив я чортів на Замглаї, у Хомину мажару впріг — удосвіта й полетіли. Звісив голову з мажари, аби пильніше глянути на батьківщину, що її, повиту блакитною світанковою млою, залишав не знати на скільки часу, але ми впливли в білі кучматі хмари, і кожна хмара була наче яблуня в цвіту. Аж ось спалахнув край неба і сів на пруг, що згойднувся під ним, золотисто-рожевий джміль сонця, і розступилися хмари, і зблиснула просто моїх зворушених очей блакитна стрічка Невклі з нанизаними на неї заводями, старицями та озерами. Наче гребінь, кинутий чарівницею, затемніли внизу стіни ирійського замку, а на видноколі маячіли Живодь та Мрин. А ген-ген, на схід і на захід, на північ і південь, скільки сягала думка, стелилася земля молочних рік і медвяних берегів. І, дивуючись із себе, я не думав про значуще, а дивився на ту землю і не міг одвести зачарованих очей.

— Так ось де він, рай! — вигукнув я, аж десять тисяч чортів, що несли мене в піднебессі, озирнулися. — Ось яку землю на принаду людям малювали пекельні богомази, нудьгуючи по ріднім краї!

Гордість пойняла мою душу.

Люду висипало на ирійські гори! Міщани та міщаночки на чолі з війтом, козаки й козачки довкола пишновусого полковника усіма барвами веселки виблискують, у сокирах стрільців небо і моя мажа віддзеркалюються, ченці, і живі, і мертві, од чортів обіруч відхрещуються. І все те гукає до мене радо та приязно:

— Будь здоровий, Гнатку Копитовичу! Де на чортів розжився?

— На Замглаї! — сміюся. — Вродило.

І дивно мені, що поки лежав лежма — і в Пакулі був чужаком, а це вже де лечу, там і домівка.

Зацургелили мене чорти в самісіньку зіницю неба. Сонце над мажарою пурхає, жовтими крильми, наче метелик, тріпоче. Земля даленіє — наче гарбуз у городі. На тім гарбузі коноплянка гніздо звила, а в гнізді — жменька зелено-блакитних яєчок: це так море крізь оболоки. Підібгала бісота хвости, що досі були, мов віяла розпушені, і стали ми, кружеляючи, падати на землю, як падає жовтий лист з дерева.

Море розросталося під нами, виднокіл відступав усе далі й далі, уже берег поглинула голуба хвиля, наче злизала, уже й Крим розпросторився і був схожий на муху на краю полив'яної миски, а море усе виповнювалося в моїх вражених очах, закипало яркою синню од пруга до пруга.

Чорти опустили мажару на морський берег, у золотий пісок, і без сліду зникли у високості.