Володимир Дрозд - Замглай

Вітер вуха прищулив, ніби заєць-у борозні. Я шаровари до голобель прип'яв, усівся на передок мажари, нокнув, пужкою прихльоснув та й покотив.

Їхали ми та їхали, полоненик геть укоськався, ледве дише в матні шаровар. Дивлюся — містечко, оторочене затрав'янілими валами, над ставом біліє. Припнув я морського стрибунця до брами, повід попустивши, сам через вал переступив.

До якої хати не зайду — буцім вимерло місто. Коли в садочку, за причілком, гойдається на груші колиска. У колисці немовлятко жованицю смокче.

— Любий козаче, — питаю, — куди це люд ваш повіявся?

— Не козак я, а козачка, — відказує немовля. — А міщани в хрещеної на моїм весіллі гуляють.

— По що ж се ти, дівчинонько, віддаєшся від хрещеної?

— Бо, Гнатку Копитовичу, за два літа моїх ненька і неньку татари в степу уполонять, а я в хрещеної виросту, відтіля й віддамся.

— А де хрещеної двір?

— По той бік церкви, над ставом.

Тихо-тихо в містечку, пес не гавкне, комар не задзижчить, жаба в ставу не кумкне, а про пісні й спомину нема. Вуха нашорошені, а ніби оглух, лячно. Проминув церкву, ставок синню зблиснув. Над ставком — чепурненька хата біліє, а довкола — столи вгинаються від страв і трунків. За столами — святечно вбрані гості, на призьбі — троїсті музики, і всі похнюплені, перелякані, анішелесь. На мою ходу озирнулися, пальці — до вуст.

— Тс-с-с-с-с-с…

— Що вам, добрі люди, балакало одібрало? — запитую навмисне голосно.

Козарлюги — під стіл. А до мене навшпиньки дибає старший боярин, шепоче на вухо:

— Се — весілля, Гнатку Копитовичу.

— Яке ж весілля, коли музики мовчать?

— Бо ждемо бабу-початкуху.

— Що за одна?

— Котра весілля починає.

— Без неї не можна?

— Ніяк не можна. І батьки наші без неї не починали.

— Я почну весілля! — гукаю на повний голос, беру зі столу чарку горілки і заспівую весільної:

Люди голови підвели, загомоніли, очима заблискали, задзвеніли в чарки, музики заграли, хлопці та дівчата гопки заскакали, пси по містечку загавкали, птахи зацвірінькали, комарі в очереті задзижчали, і жаби покумкують. Я чарку випив і миску з холодцем до себе присунув. Аж раптом ніби струна в кобзі обірвалася — усе знову стихло, заклякло. Озирнувся — попід городами шкандибає бабисько, погане, перехняблене. Додибало до весільного двору, зіперлося на ключку:

— Хто се без мене весілля розпочав?

— Я розпочав. Хіба як?

— А так, що вже ніколи не розпочнеш.

Тут став мій ніс рости, ріс-ріс і вріс у небо. Висмикнув я ніс із небесної тверді, втяг назад, та як підстрибну, як тюкну до баби — бабою наче з гармати стрелило. Прилипла вона головою до зеніту, ногами, взутими в постоли, у піднебессі перебирає.

— Ну, бабо-початкухо, — гукаю, — добра з тебе тараня чортам буде!

— Ой Гнатку Копитовичу! — заблагала стара. — Даруй, сліпа стала, не впізнала соколика, відпусти…

— Висіти тобі, бабо, доки на цім весіллі музики востаннє заграють. А ми — гуляти будемо!

Задзвеніли бубни, заспівали скрипки та басолі, загомонів, зачаркував люд. Підійшов я до ставка, розсунув очерети і мовив, як прабаба колись:

По тих словах стала вода в ставкові вином. Кинулися весільні до ставка з чарками, кухлями, відрами, цебрами. Я сів на призьбі та до вечора сидьма і просидів, дивлячись на міщан за столами. Повпивалися людці — бахваляться, галасують, землю догори дригом ставлять, аж столи хилитаються і все шкереберть зі столів летить. Дивився-дивився, та й побрів міськими вуличками до мажари. Коли чую — в чоло гарячим шпигає. Підвів очі, а я головою об зорі черкаю. Униз зирнув, а земля ген-ген даленіє, і мажара на ній — як маковинка.

Аж се вітер-полоняник, прип'ятий до міської брами, рвонувся було в піднебесся, вирвавши з брамою усеньке місто, наче кущ рогози. Під самісінькі зорі зацургелив, поки моя пужка по боках загуляла. Міські хлопці, хто меткіший, повні пазухи зір нарвали і довго ще з тих зір кресала робили.

Перепріг я вітра і поїхав, а мені вслід хмільні міщани виспівували…

Їхав я і про значуще любомудрські думи низав на дорогу.

Бо не було мені весілля в серці.