Пішов я пеклом і бачу: двійко чортів, наскладавши дубових полінець, копитами об каміння крешуть, вогню добувають. Я чортів за ріжки узяв, лобами стукнув. Луна пеклом покотилася, з очей їм іскри сипонули, і дрова зайнялися. У казані булькнуло, і випірнула зі смоли голова з оселедцем на маківці:
— Се ж котра чортяка мене будить?
— Не ми, не ми! — затремтіли бісенята, синьо блимаючи ґулями. — Се — вони…
З'явилися руки, продерли смолу з очей:
— А се що за таке?
— Я — Гнатко Копитович, пакулець.
На чорнім виді спалахнули білі разки зубів.
— Гнатко! Та чи не діда Опанаса онук?
— Він!
— Та ми ж з твоїм дідом козакували! Славні були часи! Їдемо якось понад Дніпром — з татарського хана пір'я драти. Раптом зчорнів довкола степ: басурманське військо нас обступило. Ми з дідом коней за пазухи і — бульк у воду. Сидимо на дні Дніпра, тютюнцем смакуємо, про колишнє один одному розказуємо. І не помітили, як підпливла до нас сом-риба. Спам'яталися уже в її череві. Тепло, тіняво, мухи не кусають. Відіспимося. Аж зирк — по сомовім череву плаває турецька галера, сімсот невільників нею веслують, а десять тисяч басурманів таволгою по невільницьких спинах проходжуються. Довелося битися: п'ять тисяч, як снопів, поклали, а п'ять тисяч до полону взяли. Сом-риба тим часом угору по Дніпру пливла. А наш січовий на Січі по обіді воду з річки пив. Чує, щось у роті телепається. Він рота роззявив, а сом наш — на пісок. Козаки сома — шаблями, та на сковороду, аж ми з черева виходимо і п'ять тисяч басурманів за нами. «А ми вже вас пом'янули, — кажуть козаки. — Хвалився турецький султан, що потопив вас у Дніпрі». — «Е, братове, що нам турецький султан, коли ми з самого Люципера опудало зробили», — одказує дід Опанас. А було так. Гостював я після походу у твого діда в Пакулі. Запопали ми на Замглаї Люципера, шкуру злупили, соломою набили і на городі поставили — горобці з села навдьори, досі, мабуть, не повернулися. А Люципер мусив нову шкуру собі шити.
Пекельний вертеп
Чорти по козаковій мові хвости опустили, позадкували від казана і чкурнули геть, лише закуріло за ними.
— Не скоро повернуться… — засміявся козак Мамарига. — До пекла тебе зводжу.
— А се ж хіба не пекло, пане Мамариго?
— Яке пекло, хлопче! — сумно усміхнувся козак. — Передпокій, для ока. Аби новоприбулих не відлякувати. Казани стоять, вогонь горить, смола кипить, чорти дрова носять, козаки варяться, люльки покурюють — усе як у церковнім притворі намальовано. А пекло — там, за стіною.
— А як же ви, пане Мамариго, тута?
— Козаків зображаю, Гнатку. Лицедію. Замолоду до того хист мав, в академії лицедіяв. Сотник наш, характерник, з чортами заприятелював, а все ж краще, ніж у пеклі нудити світом.
Виліз козак Мамарига з казана та й почвалав між вогнищ, вилискуючи смоляним панциром, пахкаючи люлькою, а я — слідом. Зійшли мурованими сходами в підземелля. Тут густо снували дідьки, схожі на писарчуків у гетьманській канцелярії, по вибоїстій дорозі з гуркотом проносилися коляски, запряжені орендарями та ченцями. В колясках бундючилися, лунко похльоскуючи батіжками, пихаті пекельники. Два бабухаті чорти, замикаючи виткими хвостиками браму, вартували біля виходу з тунелю. Уздрівши козака Мамаригу, чорти настрашено підібгали хвости, і ми вільно пройшли до пекла. Я приготувався вдихнути їдкий сірчаний дух і передбачливо затулився долонею від вогненного палу. Але в пеклі було ні жарко, ні холодно, ні темно, ні ясно, і на жодній барві не зупинився мій погляд, бо все довкола не мало барв, окрім невиразно сірої. Безкрая попеляста рівнина відкрилася моїм враженим очам, а на рівнині сиділи, лежали, товклися по замкненому колу люди, схожі звідси, з брамного узвишшя, на мурах. І все те в німій, непорушній тиші, в глухім мовчанні. Моє серце гупало, наче сто тисяч ковальських молотів.
— Що вони роблять?
— А нічого.
— Як се?
— Ось так: безсмертні, вони безцільно блукають у пустоті, де ні любові, ні ненависті, де ні сну, ні думці нема на чім зупинитися, де ні голосу, ні знаку…
— Бог підступний! — жахнувся я.
На мене посунула юрба грішників — сумні очі, сірі лиця, — перекотилася через нас, як перекочується пасмо туману в горах, і попливла невідомо куди.
— Бог милостивий, — сказав козак Мамарига. — Він залишив надію…
Невидима рука підняла завісу над вертепом, де показували райську землю. Сонячно леліла ріка. На її берегах рясніли яблуневі сади; великі рум'яні яблука визирали з-під листу.
Читать дальше