Володимир Дрозд - Замглай

— Ось тато підростуть, женяться та я народжуся, отоді вже й розбагатіємо, — втішаю діда.

— Ні, онучку, — сумно одказує дід Опанас. — Багатітимете без мене. Хоч і стомив мене сей світ і шкур з мене надерли стілько, що трохи кістки не розсипаються, а ще б побув трохи з вами. Та приходив уночі янгол: бог кличе до себе метеликам крила розмальовувати. Але душу свою я залишу на землі, аби стерегла вас, поки на ноги зіпнетеся…

По дідових словах від нашого порога до самісінького неба простелився рівний, лискучий шлях. Підвівся дід Опанас з призьби, вклонився нам і почвалав тим шляхом все вище та вище. В кінці дороги біля небесної брами білокрилі янголи на нього чекали. Вже під брамою зняв шаровари і мені кинув.

— Візьми, Гнатку, — гукнув з неба. — Поки ще народишся, буде для тебе одежина. А я у бога за пазухою і без штанів не пропаду…

Упали дідові штани на берег Ховхлі, леліючи синьо, буцім клапоть небесного шатра.

А дід блиснув грішним тілом, і небо зачинилося.

Сіли ми родиною за стіл пом'янути діда Опанаса, аж економ приїздить:

— Наказали пан з тебе шкіру здерти. Так що приходь завтра на шкуродерню.

Подумав я: як без шкіри лишатися, піду ліпше у гайдамаки. І почвалав на берег Ховхлі дідові шаровари вдягати. Тільки ж були вже дідові шаровари завеликі для мене. Переліз я через рубець, ніби через вал, забрів крізь очкурню в шаровари, та й заблукав у них. Усю осінь та зиму аж до водохреща блукав між бганок, поки на матню набрів. Чую, піп на Ховхлі біля ополонки воду святить. Гукав я гукав, але ж хто мене із штанів учує?

Попрямцював я холошею, місяць чи й два ішов, нарешті забовванів день попереду. Тільки-но вибрався із шаровар, аж і Ховхля скресла. Підхопила весняна хвиля дідові шаровари, блиснули вони синню в повені й попливли за водою в Чорне море.

А я додому подибцяв.

Приходжу — батько гримає на мене:

— Де тебе лиха година носить? Народжуватися тобі час!

А він уже виріс, оженився на моїй матері й тепер мене чекає.

Радісно мені й тривожно стало: яким то я народжуся завтра?

Вкотре — не знаю, але народився Гнатко Копитович таки в моєму рідному селі Пакулі роботящим і майстровитим колгоспним ковалем, а що кумедником та баляндрасником, то не було ще такого в світі і не знати, чи буде по Гнаткові.

Скільки й пам'ятаю себе в дитячі літа — сиджу під стіною Гнаткової кузні, роззявивши рота, а Гнатко, шкіряними міхами сопучи, сіє тими оповідками, тими небилицями, мов із бездонного мішка: слухати — не переслухаєш, дивуватись — не надивуєшся. Очамрієш, запаморочишся, голова обертом піде, та все швидше, наче колесо з гори; коли в'язи на шиї в тонюсенький мотузочок зів'ються, назад розкручується, і світ в інший бік кружеляє. Бувало, що й шпаки в роті гніздо складуть, поки Гнатка слухаєш, губи розвісивши, і сорока на голову хмизу намостить, і оси всі стільники зліплять — та хіба я зумію так правдиво і щиро, як Гнатко, про все те розказати?

Поїхав я з Пакуля — не стало для мене Гнаткових оповідок, самі згадки. Жив Гнатко тихо, сумирно, то й у листах про нього не допитаєшся: живе людина, не вмерла, тільки й того. Написали лишень, як довелося Гнаткові двічі переселятися. Найперше потурбувала його сільська громада, бо порішила в центрі Пакуля, де Гнаткове обійстя, колгоспний Будинок культури мурувати. Перенесли гуртом Гнаткову хату, куди сам забажав — до самісінького річища Ховхлі, що за дідів-прадідів стала звичайним рівчаком, на дні якого тільки за великих дощів і блискотіли калюжі. А це на друге літо по Гнатковім переселенні десь у полях забили підземні джерела, заявилася раптом Ховхля на світ, повновода й стрімка, залила Гнатків город і вже об підмурівок хати полощеться. Постановило колгоспне правління трохи нижче Гнаткового городу загату насипати, щоб розводить дзеркальних коропів, а Гнатка переселити, куди він сам скаже.

І сказав Гнатко Копитович поставити його хату за селом, отам, де вітряки крилами вимахують у вітряні дні, на пагорбі: весь Пакуль з машинним двором та фермами, і Ховхля, і Оскрівка, і Коротулька, і Пакулька, і Жерело, і луги, і болото Замглай, перекопане торфодобувними комбайнами, і ліси — усе мов на долоні намальовано, а небо — над самісінькою головою, навшпиньки зіпнешся — рукою до зір дістанеш. А як ішов я по приїзді до Гнатка в гості, небо хмарне було, то подекуди й пригинатись доводилося, щоб об хмари головою не черкати.