Володимир Дрозд - Замглай

Приходжу додому, а дід Опанас з печі:

— Отеє добре, Гнатку, що ти повернувся. Поїдемо завтра панову толоку орати. Бо казав пан — четверту шкуру здере, коли не зоремо. А я вже сім літ, відколи ти поїхав, без шкури живу, кум Хома усі шкури здер, і ті, що були, і ті, які ще наростуть…

— Пожалібати б щось, діду…

— Е, онучку, хіба в нічне на луг тебе зганяю.

— Та хоч у нічне, бо їсти хочеться — душа болить.

Зняв дід Опанас зі стіни пужку та й погнав мене в нічне. Сам коло вогнища дрімає, бо звик святим духом жити, а я понад Ховхлею пасуся. Як розвидніло, запряг мене дід у соху, і почали ми панську толоку орати. Про правду вже й не згадуємо. І він мовчить, і я мовчу.

Як став я куціший, а дід трохи підріс, він у соху впрягся, а я за сохою вивчився ходити. Так-сяк зорали панові толоку. Причалапав додому, а хата з голодухи зсохлася, самі ребра стирчать, вітер між ребер посвистує. Ми заткнули дірки між ребер соломою, аби сіверець не дув, поклали зуби на полиці в мисниках — дід на верхню, а я вже — на нижню, та й живемо.

Споночіло — стукають у двері.

— Хто там? — питаю.

— З управи! — густий голос.

— То заходьте.

Аж переступає поріг панок, у чорне вбраний, у золотих зубах димить люлька з людського черепа. Сміється:

— Пізнаєш, Гнатку?

Скіпка в челюстях печі сама спалахнула. Придивився я: ніби на кума Хому з лиця схожий.

— Прочули в нас, у пеклі, що ти, Гнатку, гарно на скрипці граєш.

А я грав, ще як на небі з дідом Опанасом сонце топив.

— Та, — кажу, — відколи на землі, скрипки в руки не брав, не до грання.

— Їдьмо зі мною на банкет, там і скрипка знайдеться. Ніч пограєш нам — багатий додому повернешся. Паном на всю губу житимеш.

Сів я на лаву, замислився. Знаю, що не годиться з бісотою водитися, нікому ще їхнє золото на добро не йшло, а голосочок на споді душі під'юджує: «Ну, потеленькаєш їм ніч, поки півні запіють. Не ти, то інший погодиться, а все одно чорти танцюватимуть. Зате ж у золоті додому повернешся і отоді вже правдою заживеш…»

А дід Опанас із печі:

— Не ходи, онучку, ніхто з нашого роду чортам не служив.

— Добре вам за теплим комином патякати, діду, — одказую з серцем. — Ніби ви мені в спадок помістя залишите, а не старі шаровари.

Примовк дід Опанас: воно ніби й так. А голосочок зі споду:

«Думаєш, тобі хоч спасибі хто скаже за твоє правдиве життя?..»

— Їдьмо!

Одяг бриля, і в ніч вийшли. Аж біля хати карета стоїть, чорні коні копитами б'ють, і їздовий на козлах у чорному. Тільки-но сіли, як рвонуть коні, як понесуть над лісами й болотами, вітер за вікнами реве, свище. Хутко домчали. Зупинилася карета біля високого, осяяного вогнями палацу. Майдан людськими черепами викладено, з майдану лискучі сходи до покоїв ведуть. А панства — і на майдані, і на сходах, і у вікнах палацу. Карети одна за одною підлітають, з карет пани з панями випливають, за панями чорні чоловіки краї їхніх суконь несуть.

Повів мене дідько по сходах — слизькі, лоскочуться. Заходимо до зали, а то — зала чудна. Ніби саме небо, зеленими стінами підперте, зорі вгорі, як справдешні, блимають. А панства в залі! Ходять, на мене подивляються, коли нарешті заграю. Тут душа моя забриніла з гордощів: бач, яка я цяця. Ставлять мене на поміст і скрипку подають. Легенька скрипочка, ледве в руках чуть. Надумав я нашої, пакульської, врізати. Ударив смиком по струнах, а скрипка іншої співає, руки не слухаються, самі смиком водять. Замлоїло мені під серцем, проте втишкую себе: «Золота ж нагребу!.. Дам половину попові на церкву, гріхи простяться…» А пани, танцюючи, мені в бриля грошвою сиплють. Ще північ не пробило, а вже бриль золота повен. Став я золото з бриля брати пригорщами та сипати за пазуху. Чим більше сиплю, тим більше хочеться.

Тут і столи посеред зали виросли, а на столах такого насіялося, що я і в сні не бачив. І смаженого, і вареного, а меду та вин, хоч купайся. І мені кухлик піднесли, як ведеться, такий смашненний, стою, облизуюся. Як то добре, думаю, чортом бути, хоч і гріх! Поведешся з ними, вмовляю себе, і ти отак їстимеш-питимеш. Та вже стараюся, смичок так і скаче. А з дальніх покоїв прегарні панночки в самих сорочках висипали, увсібіч клубами блискають, до панів туляться…

Аж тут півні заспівали, і все довкола померкло. Ніч глупа, осіння, дощ січе, вітер шумить, ні палацу ясного, ні панства, ні вогнів, сиджу я на купині посеред болота і бриль на колінах. Поважив — повний. «Ну, — втішаю себе, — тепер уже я багатим паном об'явлюся! Ото дід Опанас подивується…» Забрьохався геть, поки болото перебрів та додому втрапив. «Світи! — гукаю до діда Опанаса. — Будемо грошву лічити!» Той запалив скіпку, я до вогню з брилем, а бриль кінських ковтюхів повний, і з-за пазухи стайнею тхне…