Володимир Дрозд - Замглай

Сів я на лаві та й заплакав, така гризота мене обійняла. Хоч суху гілляку шукай.

— Не катуй себе, онучку, — каже дід Опанас з печі. — Не ти перший, не ти останній. — та й умовк.

Підріс трохи дід Опанас, я й кажу:

— Женитися б вам, діду… Багату дівку, з ґрунтами, знайдемо. Хазяйнуватимемо, мов справжні ґазди…

— Ех, онучку, — зітхає дід, — яка ж дівка піде за безштанька?

— А я, діду, шаровари вам віддам. Вони вже мене до землі гнітять, такими важкими видаються. А вам тільки й парубкувати.

Одяг дід Опанас шаровари, виправ сорочку, в якій родився, і пішли ми по Пакулю наречену шукати. Довго шукали, а таки знайшли відданицю з ґрунтами й хазяйством. Посваталися, баба рушники подала. Ми рушником бабу залигали, ведемо до своєї хати. Баба йде селом — пакульці роти пороззявляли, така багата: рукавчик ґрунтів у руці, коза під пахвою, зозуляста курка на очкурі слідом дибає. Сам пан від заздрощів до такого багатства лікті кусає, геть руки собі покусав, а далі й усього себе з'їв, проте паненята залишилися.

Забагатіли ми. Висипали землю з рукавця на призьбі — поля-поля! Пішли до хати снідати. Поснідали, виходимо: поля немає! Ми сюди, ми й туди — наче корова язиком ґрунти наші злизала, але ж корови нема! Бігаємо довкола хати, ґрунтів докликуємося — не обзиваються. Притомилися, сіли на ґанку, дід трохи не плаче: через оті ґрунти женився! Коли ж бабина курочка з призьби скокнула і закудахкала. Ми глядь, аж вона, несучись, наші ґрунти прикрила! Тепер і ґрунти маємо, і тепленьке ще яйце на ґрунтах.

— Зів'ємо з вітру сито та посадимо в нього козу, як заквокче, — розмріявся дід Опанас. — І виведе нам коза пар з десять волів, бо яйце величеньке. Дві пари волів ми собі залишимо, а вісім пар продамо та ґрунтів докупимо. І станемо панами на всю губу. Пошиємо собі сині жупани, а бабі у волосся купимо на ярмарку стрічку, щоб була вона в нас, наче попівна…

З тим запрягли ми в соху козу та й погейкуємо, аби ґрунти орала. Коза в борозні товчеться, рогами землю копирсає — і ні з місця.

— Перекинуся на вовка, — кажу дідові,— та й поганяю козу. Поки баба снідати принесе — і виоремо, поки обід зварить — посіємо та й зійде, а до вечері зіжнемо та змолотимо, щоб завтра знову зорати…

Скнарість мене пойняла.

— Мо' б, не треба, внучку? — хмуриться дід Опанас. — Душу втеряти недовго, а спробуй потім знайти…

— Та, — відмахнувся, — з вашими думками не розбагатієш.

Перекинувся я на вовка, коза учула вовчий дух, метнулася з сохою по ниві, дід ледве встигає за нами. Я ж ще й підвиваю. Зорали поле, баба сніданок несе, коза з переляку кинулася бабі в ноги, баба упала, пшоняну кашу по ниві розсипала. Тільки б ждати, радіючи, поки зійде, а я назад у людину ніяк не можу перекинутися. А вже пси по селу валують, вовка почувши.

Підібгав я хвоста і чкурнув болотом у Страхолісся.

Сім літ блукав я по лісах, поки не злізла з мене вовча шкура і став я знову Гнатком Копитовичем. Чвалаю з лісу в Пакуль, видивляюся, де тут дідові хороми біліють. Аж стоїть край села над Ховлею та ж перехняблена, вітром підбита хатка, а на призьбі дід Опанас люльку розкурює, і не в синім жупані, як мріялося, а в синіх вилинялих шароварах, що в них я ще до Криму по сіль їздив. Біля ніг дідових кубляться в піску його діти. Уже й дядько Кузьма народився, і дядько Павло, і дядько Василь, і дядько Данило, і дядько Андрій, і батько мій Грицько, і дядько Федір та тітка Наталка, і тітка Параска…

— Доброго дня, діду! Так і не розбагатіли?

— А я не розбагатів, — посмутнів дід Опанас. — Як ото орали ми з тобою наше поле та баба посіяла по зоранім пшоняну кашу, виросло просо, мов гай. Ну, думалося, оце вже нам талан. Усю осінь ми з бабою те просо язиками молотили. І намолотили повнісінький рукавчик від бабиної сорочки. Поклали на комині — радіємо. Давай, кажу бабі, тепера кота купимо, треба ж на хазяйство стягатися. Купили кота за сім грошів. А на комині та завелися миші, рукавчик з просом прогризли. Кіт мишей вчув, стрибнув на комин, мишей не впіймав, а рукавчик з просом на долівку скинув. Просо по долівці розсипалося, зозуляста курка його і склювала. Коза ж усе літо на яйці просиділа і вивела не волів, а лисицю. Лисиця зозулясту курку вхопила і майнула з хати. Ми — навздогінці за лисицею, не так курки шкода, як проса. А лисиця по панському полю бігла, до панського самолова втрапила, та й по ній. Вернулися ми ні з чим до хати, бачимо — як падав в комина рукавець, трохи проса в помийницю висипалося, там його зозуляста не догледіла. Пішов я по човен та весла. Весь день у помийниці човном плавав, волоком просо ловив. Наловив сім мішків гречаної каші, оце нею і живемо сім літ…