Володимир Дрозд - Катастрофа

Схвильований власною промовою, Іван Кирилович з силою пригасив у попільничці недокурок і похапцем закурив другу сигарету. Пальці його тремтіли…

— Все моє майбутнє життя — це повільний шлях на Голгофу. Я не можу й не хочу жертвувати вами. На Голгофу ідуть у самотині.

Він стояв на сріблястому тлі розчиненого вікна — була місячна ніч. Руки глибоко в кишенях, голова конвульсійно відкинута назад, очі заплющені. Наставала вирішальна хвилина. Загатний відчув, як пульсує у ниючих скронях кров.

— Ви, Людо, жива істота. Вам потрібні сім'я, затишок, спокій. Я не можу нічого з того дати вам. Я не маю права розмінюватись. Якщо це станеться, я зненавиджу і себе, і вас… Вибачте мені. І спасибі, що ви є… що ви були в моєму житті… Прощавайте…

Чи не правда — кінець сповіді сентиментальний? Іван прохопився в ресторані, що він плакав, коли прощався з Людою. А може, навмисне пробалакався. Люда про сльози не згадувала. Але в її щоденнику той вечір описано дуже детально. Особливо глибоко запав їй у душу, вразив більше, ніж увесь Іванів монолог, один його рух. Загатний узяв дівочу руку, схилився низько над столом і поцілував її. Тоді різко повернувся, кинув на плече пильовик і хутко вийшов з кімнати. Його пониклі плечі жалобно пропливли під вікнами й розтанули в ночі.

Тепер я наважусь змалювати сцену, глядачем якої була лише одна людина, і перевірити її свідчення неможливо. Обстоюючи вірогідність ситуації, спираючись на своє глибоке порівняно з іншими колегами знання Іванового характеру. Епізод цей викличе багато заперечень і в читачів, і в критиків. Гадаю, що який-небудь наполоханий редактор заміриться й перекреслити його. Справді, згадка про бога в наш атеїстичний вік звучить не зовсім ідейно. Але тут я не можу жертвувати життєвою правдою. До того ж нижче я поясню, що це був за бог і які він мав стосунки з Іваном. А поки що лише малюнок. Я записав його з уст друкаря Шульги. Вигадати таке Шульга не міг, не та людина.

Коли стривожений друкар помітив у газеті помилку і йому негайно знадобився Загатний, він побіг не на квартиру Івана, а прямісінько в райвиконком, бо вся редакція і друкарня знали, що цього вечора їхній секретар подасться до Люди, котра чергує. Загатний, звісно, не обмовився й словом, та Уля не дрімала, пильно стежила за кожним телефонним дзвінком, за виразом Іванового обличчя, — якщо додати до всього цього чисто жіночу інтуїцію, яка в терехівських жінок була на дуже високому рівні, в точності прогнозу не доводилось сумніватись. Отже, Шульга сів на свого старого-престарого велодрандулета і пострибав по бруківці крізь ніч, полохаючи сонних терехівців деренчанням сідла, спиць, щитків і педалей. Так він проїхав метрів двісті, потім притулив техніку до паркана й крізь райвиконкомівський скверик почалапав до під'їзду. Отут і побачив те, про що повідав мені через декілька років.

Впоперек доріжки білів Іванів пильовик. Сам Загатний стояв навколішках, руки на грудях, долоня в долоню, голова піднята, обличчя до неба. Він щось пристрасно нашіптував. Шульга розчув і запам'ятав лише одну фразу:

— …Боже, забери все, тільки дай мені покохати…

Ніч усе перевертала догори дном. Що в денній штовханині бундючно застувало світ своєю пишністю, зараз в'януло та відступало в куток кімнати. Справдешні проблеми хапали Андрія Сидоровича за горло, не давали дихнути. Ще й надміру парко було в кімнатці, Оксанка теж неспокійно крутилась у ліжку. Марта спала, відвернувшись до стіни. Хаблак замислено вдивлявся в білий аркушик доньчиного обличчя, ніби конче хотів прочитати на нім вирішення всього, що йому боліло. Настане час, виросте з цієї крихітки людина, погляне збоку на свого батька, на нього, Андрія Хаблака, — що вона подумає? Він не матиме ні великих чинів, ні великої слави. У найкращому випадку завідуватиме відділом районної газети. Ну, друкуватиме в обласних чи республіканських газетах нариси. Поки що це його мрія. А найвірогідніше — вчителюватиме в сільській школі. Яким же треба бути, як жити, щоб у доньчиних очах затепліла повага? Ці очі — таке непідкупне дзеркало: не допоможе ні поважна поза, ні акторська міміка. Якщо ти, Хаблак, червивий, вони одразу, може, й не скажуть, але подумають: ти нечесно живеш, тату Хаблак. «Але ж заради тебе…» — спробує виправдатись Хаблак. «Тоді ми теж мусимо жити нечесно заради своїх майбутніх дітей, — скажуть очі.— Навіщо ж ти вчиш нас чесності? Між людей немає місця чесності, бо всі живуть заради власних дітей». Так подумає ця крихітка Оксанка, коли виросте.