Володимир Дрозд - Катастрофа

Він смикнув з-під тугої краватки комір сорочки: білі п'ясті рук з довгими, тонкими пальцями повисли на поруччях крісла.

— Вони шпигають, що в мені голуба кров та руки аристократа і я не люблю простого народу… Яка демагогічна ницість! Я ненавиджу тільки посередність, тільки дурний натовп. Сміюся з людської глупоти, як писав геніальний дід Сковорода. У нас для всіх однакові можливості, хто заважав їм виховати в собі духовну особистість і вибратись із загального потоку на острів? Але ні, поки я творив себе, вони воліли стукати кісточками доміно, дрімати перед телевізорами, верещати на стадіонах од тваринного захвату — тепер вони ображаються: ти від нас віддаляєшся, ти ставиш себе вище од нас. Чому ж я маю ставити себе на один поміст з ними? Скажіть, хіба б це було справедливо?

Він передихнув, підвівся й запалив од лампи першу сигарету.

— Вони войовничі. Вони кажуть: це погано, бо ми цього не розуміємо. Творіть для простої людини, для маси, ви покликані творити для простої людини. Ніби це велика честь, заслуга — бути простою людиною. А я кричу й кричатиму їм в обличчя: зате я складна людина, чуєте, складна, і я не винен, що у вас не вистачило відваги й духу піднестись над своєю простотою, і я не збираюсь опускатися до вашої духовної ницості. Навіть на Голгофі я шептатиму: вмирає складна людина, складна… На всіх Голгофах прості люди розпинали складних людей, аби завтра на них молитися…

(Мушу перервати Івана Кириловича й завважити його недобросовісність у витягах із Сковороди, особливо останньому. Якщо вже, міркую собі, ти вибрав для себе божка, хоч то й дивно для людини, котра нахваляється інтелектуальною свободою, навіщо ж плюндруєш, перекручуєш слова його на свій лад? Хіба б наша громадськість так глибоко шанувала пам'ять цього філософа-демократа, хіба б стільки писалося про нього в газетах, коли б він допускався в своїй творчості ідейних помилок, оспівуючи індивідуалізм? Такі сумніви давно мучили мене. Нарешті зібрався з часом і переглянув двотомник Григорія Сковороди.

Годі й казати, що Загатний суб'єктивно навизбирував цитат, які б виправдали його поведінку в Терехівці. А ось і явна дезінформація мас, незнайомих з творчістю видатного українського філософа-просвітителя. Згадаймо нещодавно наведені Іваном слова: «Сміюся з людської глупоти…» Радий повідомити читачів, що з боку Івана Кириловича це свідомий наклеп. Таких слів у Сковороди немає і бути не може. Є слова: «Сміюся з людської глупоти, її ж оплакую». Помітили основну відмінність у ставленні до мас?)

Іван жадібно ковтав дим, ніби це була його остання затяжка перед смертю. Ходив з кутка в куток, перечеплюючись об килим, і довготелеса тінь його тривожно метлялась по заквітчаних трафаретами стінах. (Ще зобов'язаний пояснити, чому в цій сцені не чути Людмилиного голосу. По-перше, в її щоденнику занотовано лише Іванові слова, і я не хотів іти проти власних переконань. Головне ж — Люда запевняє, що того вечора відбулась кількома банальними, незначущими фразами, аби лише підтримати розмову. Загатний промовляв за двох…)

— Дальтонік нездатний розрізнити колір, увесь світ бачиться йому сірим, так само посередність, натовп ніколи не помітить і не оцінить справжнього духу, інтелекту. Лише офіційне визнання, зовнішній успіх переконує масу: перед нею щось вище за її розуміння і перед цим вищим, незрозумілим треба схилитись. Тоді натовп підкине вгору шапки й загорлає: «Слава генію!» Плювать мені на їхнє схиляння, я тільки хочу довести, вселити в їхні дубові голови, що я інший, не такий, як вони, й маю право ходити, по терехівському Хрещатику з руками за спиною…

(Аби ви трохи перепочили від Іванових теоретизувань, розповім цей справді кумедний випадок. Десь за тиждень по приїзді до Терехівки Загатний прошкував на роботу з руками за спиною та замислено схиленою головою. Раптом його наздоганяє завідувач ощадної каси, що пописував до газети про вклади трудящих і частенько бував у редакції, запанібрата бацає по плечу, вітається. І між ними відбувається такий діалог:

— Наче господар вулиці ходиш — з руками за спиною.

— А ви хіба переконані, що я не господар вулиці?

— От гуморист! Ще ж ти не голова райвиконкому…

Повернувшись до редакції, Іван Кирилович довго плювався й відтоді ходив на роботу лише з руками за спиною).

— Доки я не животів у цьому болоті, в мене було до лиха бажань і замало конкретності. Терехівські міщани допомогли мені віднайти самого себе. Тільки творчість врятує мене з їхніх чіпких рук. Я пожертвував молодістю, щоб піднестися духом над шикованими рядами посередностей. Ви бачите, в тридцять років я наполовину сивий. Я пожертвую всім життям, аби довести їм, що вартий більшого, ніж вони вважають. Мистецтво потребує жертв — у цих банальних словах велика, хоч і сумна істина…