Об цій порі захоплення Івана Кириловича Людочкою, здається, сягнуло вершини. Саме тоді, пам'ятаю, Іван Кирилович приходив до редакції якийсь сонячний і на диво м'який. Кожну вільну хвилину просиджував у сільськогосподарському відділі райвиконкому проти Людиного стола. Дівчина змушена була від такого нестримного залицяльника тікати у відрядження. Але він і в селах знаходив свою кохану, скаржачись, що не може прожити без неї днини. Загатний скидався на сімнадцятирічного хлопчака, що вперше закохався й не може стримувати почуттів. Дуже несолідно для дорослої людини, та ще й відповідального працівника району, це саме й керівні товариші Гуляйвітру зауважували. Терехівка живилась самими анекдотами про дивацтва закоханого секретаря редакції. Він же не зважав на жодні пересуди.
Але минали дні, й ореол Людиної святості в очах Івана розвіювався. І відкрилось Загатному, що його кохана така ж проста, звичайна смертна, як і всі ми.
Він не пробачив дівчині своєї недавньої віри… Що ж, чогось такого й треба було сподіватись…
«Відчуваю, коли б ми одружились, я була б нещасна людина. З Іваном можна жити лише на Робінзоновім острові. Ледве затягла його в товариство. Всі наші, терехівські, з установ. Було дуже весело. Танцювали, розповідали анекдоти, пляшку крутили, цілувалися жартома. Іван одразу попередив, що йде в гості лише заради мене. Як же він повівся? У розпал веселощів дістає томик Гегеля, який уже став притчею во язицех терехівчан, примощується в кутку, читає. У мене й очі рогом стали. Гості переглядаються, господиня квартири, де ми зібралися, зашарілась, мало не плаче — образа яка. Підходжу, тихенько запитую.
— Вам нудно з нами?
— Так, — відповідає, — серед них мені нудно. Я не звик гайнувати час. Я маю лише одне життя.
— Навіщо ж ви йшли сюди?
— Я ж казав, що тільки заради вас…
Я попрощалася з усіма і пішла, він — за мною, але я не дозволила навіть до перехрестя себе провести. Обридло бути посміховиськом для всього райцентру…»
Це вже протест з боку Івана Кириловича. Помітили? Відтепер годі про любов мудрувати. Починалася боротьба самолюбств.
«Я трималася весь тиждень. Не підходила до телефону, обминала Загатного на вулиці, навіть не віталась при зустрічі. Він підійшов у неділю, коли на майдані було дуже людно, і цим обеззброїв. Не могла ж я дебатувати з ним у натовпі, що б люди подумали, і без того пліткують про нас досить. Ми прошкували алеями парку, і Загатний казав мені дуже серйозно, трагічним голосом, як це вміє лише він:
— Людмило Леопольдівно! Одне ваше слово — і моя доля вирішиться. Я зібрав валізу та написав заяву редактору. Я не заважатиму вашому щастю. І ми вже ніколи не побачимось, хіба на тому світі, якщо він існує…
Тут мова його різко обірвалась. У цих словах, в інтонації було щось дуже пристрасне, як у старовинних романах. Признаюсь, мене зворушила така сила почуттів. Куди нашим терехівським кугутам!
— Навіщо так, Іване? — тихо і якомога душевніше проказала я. — Ми лишимось гарними друзями, я вам це обіцяю. А майбутнє покаже…
— Дякую… — Плечі його перехнябилися, здавалось, він зараз розридається. — Дякую, ви мене врятували…
Глянув на мене щасливими очима й круто повернув до виходу. Я озирнулась, чи ніхто за нами не стежить. Алея була безлюдна…»
Сцена надумана, скажете ви, в дусі посередніх романів минулого. Мовляв, високі пристрасті нетипові для периферійних містечок. Але я не зраджую свою документальну точність, не вигадую. Вигадують самі герої. Досі я не скористався з тих кількох фраз про цю пригоду, що їх сказав Іван Кирилович у столичнім ресторані. Тепер у тім є конча потреба. Ось одна з них. Подаю без коментарів:
— Що ж, коли любові нема, ми її вигадуємо, бо нам хочеться любити. І, майте на увазі, вигадані почуття не менш пристрасні, аніж справжні. Якщо, звісно, ми в них повіримо. Правда, для того потрібний талант і хоч трохи глядачів…
Як хочете, так і розумійте ці слова. Маю власну думку, але поки що прибережу.
«Тиждень минув спокійно. Хоч мені й передавали, що Іван вельми переживає наш розбрат, але кому те знати. Загатний ні з ким не ділиться своїми думками. Він завжди меланхолійний і стриманий. А в неділю було комсомольське весілля. Катерина з амбулаторії вийшла заміж за райкомівського Дмитра. В амбулаторії застелили столи. Наші дівчата подалися раніше — допомагати. Я теж пішла, в босоніжках, бо стерла ногу, а для «урочистої» частини й танців узяла туфлі на високих підборах.
Читать дальше