Володимир Дрозд - Катастрофа

І ось ми заходимо, Марта демонструє нашу доньку, а в нас тіснява, задуха, мати її теж тут, ще для враження Христинівну запросити. Марта починає дипломатичну розмову, як важко з дитиною в такій крихітній кімнатці. І секретар вимушений обмовитись: «Потерпіть кілька місяців, закінчуємо будинок…» Тоді я хапаюся за ці слова, біжу до Гуляйвітра, Гуляйвітер біжить у райком і каже: «Перший пообіцяв Хаблакові квартиру в новім домі, треба внести до списку…» Як усе кругле й гарно, наче по писаному!

Це лише одна з комбінацій, а їх можна придумати безліч. Головне, щоб тебе не спиняли жодні етичні норми, моральні принципи, їх вигадали професори, що мають багатокімнатні квартири. А в кого немає навіть кімнати, треба лізти напролом. Не постукаєш — не відчинять. Хто не вельми соромився, коли виписували призначення, той нині працює в місті. Ех, коли б вернути час розподілу, він би вже не ховався за спини, очікуючи, коли його покличуть та скажуть: «Ось що лишилося, вибирайте!..» Він би розштовхав їх ліктями, горло перегриз… Андрій Сидорович не впізнавав себе. Виявляється, найважче ступити перший крок. Варто сказати Гуляйвітру, що його вуличний песик високої породи, варто один раз переступити через себе, зрадити себе, заплющити очі та притоптати власну совість, як ланцюг видзвонює далі, ланка за ланкою, бубличок за бубличком, до кінця.

Це ніби криниця з корбою, тільки випустиш з рук — відро потягне вниз, корба крутнулась, потім ще раз, швидше, швидше, корба стугонить, цямрина хитається, а відро летить у темне, густе провалля, куди й зазирнути страшно.

Але Хаблак зазирав. З цікавістю й острахом дивився у прірву, що відкривалась перед ним. Тепер він буде вільний від самого себе. Він усього доможеться, бо не спинятиме себе пересторогами: це незручно, нечесно або «що подумають люди». Все дозволено, що собі на користь. Справді, чому він, вчинивши один нечесний крок, не може зробити другого? Набагато легше, ніж перший. А третій легше, ніж другий. А четвертий… Знову криниця з корбою. Знову чорна прірва, де навіть зорі не блимають…

Цього разу Хаблак відсахнувся. Аж застогнав, крутнувся на постелі, обличчям у подушку.

— Болить щось? — прошепотіла Марта, вкладаючи дочку в ліжко.

— Болить… — видихнув по хвилі Хаблак.

Спливає ніч, ось-ось почнеться день моїх героїв. Небавом над сонною Терехівкою зійде сонце, білі тумани зарожевіють у березі й повіються червоною віхолою до неба. Розквітнуть росини на кущах, павутиння в бур'янах, під книгарнею заіскриться. Заскрипить криничний журавель, Іван дістане відро свіжої води, у голубих хвильках плаватиме листя вишень — вночі парубки вертали з гулів, шматували ягоди, листя в колодязь натрусили…

За п'ять тижнів до смерті стаєш ліриком і починаєш розуміти, скільки втрачаємо, йдучи з цього світу.

День починається для моїх героїв, тільки моє, Гужви, сонце сідає, обіцяючи вічну ніч…

Випадковість чи перст долі, але до якого б гурту я зараз не втрапив, одразу розмови про смерть починаються. Ось і не вір у прикмети. Сьогодні завідувачка нашою читальнею розповіла випадок із сином. Надвечір'я, сутінки. У вітальні зібралася сім'я, телевізор дивляться. Раптом прочиняються двері, на порозі, в холодних голубих тінях од екрана, семирічний хлопчик. І голосне, відчайне:

— Мамуню, я теж колись помру?

Вітальня мовчить. Чим утішиш?.. Він зрозумів ту мовчанку. І — в сльози, в крик. Збиралися лікаря викликати. Нервовий приступ. З тиждень сам спати боявся. Тільки за материну руку тримався. Потроху минулося.

Я не пам'ятаю, щоб у дитинстві про смерть думав. Брешу. Певний час був переконаний, що в мене сухоти. Але це несерйозно після лекції про туберкульоз, що її читала районна лікарка. Тоді мене лякала навіть не смерть, а сама хвороба: доведеться на людях плювати в хустинку, покладуть до лікарні, колотимуть…

Правду кажучи, я до оцих ось недавніх днів не міг уявити, що мене колись не стане. Можливо, я надто товстошкірий. Нерви міцні. Тобто теоретично я знав, що всі смертні й що я, на жаль, теж. Але смерть відступала в туманну безвість. І на думку не спадало, що через п'ять, десять, двадцять, навіть п'ятдесят років світ для мене згасне. Коли купляв мотоцикла, був переконаний, що їздитиму на нім доти, доки не зістариться. Зводив у думках на місці старого, тещиного, новий будинок і думав, що років через тридцять або й раніше доведеться ще новіший будувати. Довше він не витримає. Речі були смертні, але я безсмертний. А зараз це найбільше дратує. Коли б разом з нами гинули речі, і нам би легше вмиралось. Але ж ні, той дурноверхий погріб, що його майже власноруч змурував, стоятиме щонайменше півстоліття, ковтаючи в своє ненажерливе нутро картоплю, буряки, квашеню, молоко, сири, всіляку живність, а мене за півтора місяця черви точитимуть!..