Ирена Карпа - Фройд би плакав

— Харі Крішна! — не знати чого сказала Марла. — а все-таки як добре, що ми тоді поїхали до океану…

З другого боку, Марла навіть де що шкодувала про те, що бачила океан.

Тепер я не зможу иою придумати.

Спершу їй здавалося зовсім смішним, милим і геть наївним те, як молоді митці — жителі забрьоханих середніх широт відчайдушно пишуть і малюють океани, сили яких вони і близько не відчували.

— Ну. так, велетенська неосяжна вода. Глибина бездонна,glorіа бездоганна, невідомість темна і що там іще. Але ж мало хто пише про те. що, ледь ступивши в той океан, відразу заходишся незграбно мантиляти руками, силкуючись не втратити рівновагу і не гепнутися на дупу, бо найменша хвилька, хоч вона і по котики тобі, а з ніг збиває тільки так. А ще тебе душить дика жаба з приводу того, що от уже і пісок ти білий знайшов, і мушлі і воду звабливу, і людей довкола нема, і Україна від тебе на заході, а купатися — дзуськи. Бо існують іще підводні течії.

Втім, того минулого вечора, коли вони врешті дісталися білопіскового пляжу і майже навпомацки (фара в мотоцикла була Розбита кілька годин тому) в темряві знайшли готель із назвою «Парадісо», Марлі було начхати на всі підводні течії світу. Вона просто сиділа на скрипучій бамбуковій веранді, сьорбала ясминовий чай і дослухалася до звуків, що видиралися з океану прямісінько на скелю, під фундамент готелю «Парадісо», Марлі під і ноги, під одяг і під слизові оболонки.

— Апчхи! — сказала Марла. — То ми ще кудись підемо сьогодні?

Неквапом волочачи побиті ноги, вони вийшли на вулицю.

— Чомусь здається, що ми в українському селі. Причому на Різдво. Бо дуже темно, вузька дорога і гори…

— Тільки навряд чи ти б ішла замовляти собі лобстерів на сніданок в українському селі.

— Ну та й певно! Лобстерів! Там пляцки є всілякі, деруни…

— Ага, деруни люблю.

І отак, патякаючи ні про то, високо задираючи ноги, щоби не спіткнутися у темряві, й високо задираючи голови, щоби, можливо, нарешті побачити сузір'я Південного Хреста, Марла із Х'ялмаром чалапали на зустріч із темним океаном, із його зловісними береговими химерами і з обіцяючими теплувате пиво скупими вогниками тісних забігайлівок з покритими цератою столами.

— Знаєш, — уже вкотре казала Марла, — ти — це єдиний беззаперечно щасливий момент мого життя. Я з тобою тупію і нічого вже не хочу. Хочу тільки померти з тобою разом.

— Ні, давай краще жити з тобою разом. Тупенька моя…

— Скажи, а якого-таки біса ти мене любиш?

— Ну як — якого? Я ж уже сказав: бо ти тупа, негарна і некреативна. Чого ще більше бажати?

— Ну, тоді все в поряді… — Марла спробувала навіть підійняти Х'ялмара, але замалим не впала. Він засміявся і защемив їй пальцями носа

— Муві! — пропищав Марлпн ніс.

— О, ти диви: не поламався…

Дужка від навушників на голові — то вже пластмасовий німб. Хай чорний і найдешевший, зате професійний. Найдешевший професійний німб. Поправляючи його, Марла якимось чином взнала, що сьогодні о сьомій тридцять всі поїзди київського метро з'їдуться на одній станції. Вона уяви не мала, якою катастрофою чи святкуванням все те мало обернутися — подальші відомості перебивалися запахом сезамової олії, привезеної до країни самою ж Марлою. Всі люди тепер носили на собі той запах, здаючись щоразу більше схожими не на людей, а на кольорові відбитки їхнього одягу на площині. Десь такі, які залишалися на стінах Хіросіми після атомного бомбардування: йшли мама з донькою по вулиці, раз — спалах — і вже немає їх в об'ємному вигляді, а тільки кольори сукеночок розфарбувати стіну найближчого будинку. На стінах київського метрополітену квадрат за квадратом з'являлася вся гама сірого. Марла з відкритим ротом споглядала з'яву все нових і нових відтінків цього кольору, таких, що про їхнє існування вона й не підозрювала, її трохи дивувало те, що цього разу не виникає жодного роздратування на вигляд сірого, їй уже не хочеться стріляти чи скинути ту ж саму бомбу на ці ходячі пальта й куртки. «Люди певної місцевості — як трава. Трава до тебе не має жодного стосунку. То чому вона має тебе дратувати?» і Марла вже милувалася всюдисущими сіро-коричневими переливами, ловила їх за півтони і підтягувала до себе поближче, а відтак запихала кудись, де, за її уявленням, мала би знаходитися її власна порожнеча, відкрита сміттєпровідна рура, в якій нічого не осідало й не затримувалось, а тільки вічно проминало. В цій рурі — що було Для Марли вже стовідсотковим засвідченням невпинного регресу — вона могла стояти в позі «зірочка», розставивши ноги й випроставши руки. До того ж, Марла катастрофічне швидко втрачала температуру 35.5, 34.3, 32.6… Рура стиха гуділа. Марла спробувала було їй якось опиратися, але темрява і важкість всмоктувалася Б неї і всмоктувала її. «Зараз із мене вибухне вся кров, — подумала Марла. перш ніж зникнути зовсім. — Алея маю відстежити це зникнення». і зникнення не сталося.