Ирена Карпа - Фройд би плакав

22 години Марла сиділа на підлозі і дивилася на дверну клямку. І слухала спів ящірок за дверима. За вікнами було темно, попри полуденну годину. Там гарячкове носився потужний вітер Марлі хотілося води і ураганів, але то був суховій. Ліжко Марли було вимащено кров'ю незачатих немовлят — почалися місячні. По смерті тих двадцяти двох годин на дверну клямку мав би натиснути Х'ялмар. Вони поміняють житло. До того часу Марлі треба було позбавитися всього, що могло цьому місцю нагадати про неї.

Не можна ніде залишати слідів. Жодних слідів. А особливо — слідів крові.

Тож вона крадькома влаштувала таємне прання в лазничці, і вже за якийсь!ас у її кімнаті напиналися вітрила простирадел: вентилятор працював на повну силу.

Пес його знає, що може скоїтися з необачно залишеною кров'ю у країні, де чорна магія передбачена законодавством. Тобто, згідно з цим їхнім смішним законодавством, за неї мали б карати… це якщо вена застосовувалася з метою зашкодити здоров'ю людини. Але казу ту ще не затвердили, та якби й затвердили, не дуже би воно м;не втішало. Цікаво, все-таки, у що я більше не вірю: в чорну магію чи в законодавство? — Марла засміялася, згадавши питання молодого чоловіка на її вчорашній квазілекціі — з приводу мистецтва у перехідному суспільстві.

— Скажи, — акуратно виважуючи англійські слова, промовляв студент, — і яка соціальна чи політична ідея вашої музики?

Марла тоді порахувала подумки «один-два-три», щоб не зареготати і не впасти на підлогу з передсмертним хрипом — ну от, говорили-балакали…

— Як я й наголошувала на початку лекції, ситуація перехідного суспільсва…

І Марла знову розплела свої софістікейтед-нісенітниці про відсутність будь-якої заангажованості істинного мистецтва і про те, який жах відчувають «митці», коли їм нема за що боротися, коли у них с всі можливі свободи і кайло в руках, щоби не просто лупали скалу, а вже будувати з неї замок, і що «митці» стоять і чухають потилицю, а найпросунутіші з них длубаються тим самим кайлом у собі самих та й правильно роблять.

Марлу знову вже ніхто не розумів. Тому все й виглядало, як геть нова інформація.

— Але, — подала голос коротко стрижена дівчинка-журналістка, — я не погоджуюся з тим, що Індонезія має таку ж повну самостійність, як., як Україна.

От, бляха, й говори їм про мистецтво!

Втім, місцева молодь була дуже милою. Активні, зацікавлені, комунікабельні… — як же Марла ненавиділа все це в людях! Усвідомлюючи всю неправомірність своїх дій, вона оберталася до них спиною і годинами могла дивитися на рисові поля зі шматками труб для їх зволоження, на пташок, що стрибали електричними дротами, і на селян, що майстрували якесь своє начиння під магнітофонний запис академічної арабської духовної музики (принаймні, щось таке їй вчувалося).

— Скільки тобі років? — запитала після лекції та сама коротко стрижена журналістка.

— 22.

— Правда? Ой, вибач, я щось думала, тобі набагато більше…

— Та? Ну нічо'… — Марлі це навіть видалось оригінальним. — Більше? Це ж чому?

— Ну просто… — дівчинка підбирала слова, — ти виглядаєш так, ніби в тебе жодних проблем немає…

— І стільки всього вже встигла зробити, — додала інша дівчинка — на ім'я Іка — найсимпатичніше створіння з усіх присутніх.

«От так— так… -посміхалася до себе Марла, — ще-м такого чути не доводилось. Доросла безпроблємна цьотка… Ги-ги. Хто завгодно, тільки, на жаль, не я».

Сидячи тепер на зимній білій підлозі (єдине зимне місце в околиці), Марла думала про те, яка ж вона все-таки тупа і від яких примітивних речей вона преться.

Люблю з Х'ялмаром ходити в магазин за їдлом. Люблю мацати манго і, репетуючи на ввесь супермаркет: «Х'ялмар! Подиви — воно стигле?!», бігти в той кінець, де Х'ялмар вибирає імбир. Люблю різати тофу і зжерати половину його під час різання. Люблю цілувати Х'ялмара зранку із міцно стиснутим писком — бо зуби ще не почистила. Люблю сидіти позаду Х'ялмара на скутері, заплющивши очі, щоби пил не потрапляв. Люблю запрошувати Х'ялмара до японського ресторану раз на тиждень. Стоп. Щось виходить, ніби все, що я люблю — пов'язане з Х'ялмаром.

То, може, я просто Х'ялмара люблю? Фу, дуреписько: і яким це я Пилипом Х'ялмара записала до простих речей?! Але я все-таки тупа. Бо він не преться від всієї тої битовухи. Хіба лишень що дуже любить засинати, коли я ще пишу…

Сім з половиною доларів. Або сімдесят п'ять тисяч рупій. Саме стільки коштувала Марлина писанина — порятовані з поїдженого тарганами ноутбука файли у форматі «dос».