Ірена Карпа - Перламутрове порно

— Бідні, бідні вегетаріанці! — декларую я, поїдаючи розчепірену креветку.

Відтак Майнес розповідає нам, як його тато, будучи колись припанкованим студентом інженерного факультету, а не біг босом паперової компанії, смажив на кімнатному обігрівачі сардельки. А тепер головна татова проблема і скарга — те, що доводиться по роботі обідати в ресторанах п'ятизіркових готелів. «Уявляєте, — каже він знайомим, — як це страшенно втомлює?» Його за це чомусь вважають снобом. А я йому дійсно щиро співчуваю. Люди не знають, чому заздрять.

Беремо рахунок, Майнес платить за всіх, всі віддають йому бабло десь трохи згодом. Я в поняття «всі» не влізаю, Майнес не обіжається. Трохи говорить з тайландкою-офіціанткою про лихо, що скоїлося в її землі [74], обіцяє за тиждень передати Таїланду привіт.

Як 3 очманілих Колоба, викочуємося надвір

— Від бару до бару ходили по парах! — кажу чогось я і сама кривлюся на такий бездарній вірш. — М-да, це тобі не REIS mit SCНЕІ? [75]…

На згадку про цю рестораційну вивіску (котрийсь бравий берлінець скористався незапом неною дошкою «Пропозиція Дня» і шматш крейди, вписавши єдиною пропозицією «REIS mit SCНЕІ?») Майнес знову починає реготати.

— Ги-ги, — каже він, — ну це вже точно. Якщо колись я відкрию на старості ресторан де-небудь у Східному Тіморі, обов'язково назву його так. Гадаю, буде дуже популярним серед німецьких екс-патів [76]. Ой, ні!!! Він закритий! Ах, це найсумніша мить мого життя…

Ну, це він не про «Рис із Гівном». Це він про сусідній бар, в який ми перлися. «Власний Бар Господа Бога». Дуже такий темний заклад із фрескою Тайної Вечері над входом. І з настільним хокеєм, чи як там іще називається їхня дурнувата гра. Ми з Майнесом у неї не граємо. Дзузьки.

— Пішли тоді до наступного… — каже Мікка.

— Now show me the way to the next wisky bar [77]… — завиває Майнес. Слуху в нього — кіт наплакав. Але все одно дуже мило.

Тим некст-віскі-баром виявляється «Razzia Вudapesht». Там я, як дєльная маша, здороваюся барменом, якого вперше в житті бачу, замовляю гроґ, огидність котрого не вбити ні лимонами, ні водою, дивлюся, як приходить Аско, шойно приспавши свою тьотьку, і ввічливо втикаю в їхні суперечки про національну й релігійну ідентичність індонезійців. Суперечки ведуться мовою оригіналу — фінською.

— Слухай, а ти впевнений, що моя вечеря вкладається у 10 євро? — вже вкотре перепитую Мікка у Майнеса, переживаючи, чи не завинив він приятелеві забагато бабла.

— Точно! — зітхає і ледве не кричить перевихований у свій час мною «на широку ногу» Майнес.

— Точно! -через стіл волаю я. — Заспокойся. І не будь аж таким західно-європейським хуєм.

Мене всі зрозуміли.

М— да, в «Razzia Вudapesht» таки відстійний Гроґ. Ідучи додому, всі довго дивуються з дурнуватого люмінісцентно-синього кольору моїх нових рукавиць за один євро.

— Your own personal Jesus [78]… — дуже просто наспівую я. Майнес підвиває.

Rich out, touch face [79]. Папа, Мікка, приємно було. Ага. Давай.

Якось одного січневого вечора Віку зарізали. Не на зовсім, звісно, зарізали, а так — на операційному столі.

Я не знаю, що з нею, — писав мені Аскольд. — Вона криком кричить, а лікар не розуміє, в чому справа. Уроди. Тільки гроші й уміють брати. Хірург приїде за 12 годин, а палата за добу коштує 350 баксів.

М— да. Нічогенько собі. Але ж який ти душний, Аскольде. Чи то ти мені демонструєш свою бездушність? Нормальна ціна як Прекрасного Дальока. Хоча хуй там. Найдивніше те, що «лікар не знає, що в неї не так».

— А вона, випадково, не придурюєтьа знову? — Мені згадуються колись уже розіграні нею по малолєтці істеричні «напади астми» і «втрати свідомості», аби тільки викликати Аскольдовий жаль, увагу і розкаяння за те, що накричав за неї. В принципі, Аскольд таки поводився із нею, як із худобою на той час. Він і сам це визнає. Але що ж тепер? Має баба розлучення, має повне фінансове забезпечення, має собі щотижня нового бойфренда, має, кінець-кінцем, Аскольда, що прилетів до неї на Різдво і Новий Рік (чомусь буття разом на ці оказії в мейн-стрімі дуже ціниться…) Що ж тут не так.

— Ні, — каже Аскольд, — не блефує вона. Болить їй дуже.

— Бідна, — цілком щиро співчуваю я, — вже би ліпше блефувала.

— Все, — пише далі Аскольд, — повезли на операцію. Аналізи цілком у нормі, але вона кричить: «Ріжте!» — от і повезли.

Ніхуяшечки собі. Схиляю голову перед таким колосальним мазохізмом. Якщо це — просто вияв істеричності, то це Істеричність з великої букви.