Люко Дашвар - Битi є. Макар

— Ти бачив Сашка? — обережно запитала Марта.

Рома кивнув.

— Кумекає, каліка! Усе красиво… з точки зору іміджу. Не підкопаєшся. — Задумався. — Час базу міняти, Марто. Якщо ми з тобою вже отут застрягли. Я працюю в цьому напрямку. І тобі раджу.

Замість звичного «безумовно» Марта всміхнулася сумно, захитала головою:

— Яке ж кляте життя! Яке ж кляте…

— У монастир зібралася? — спитав Рома.

— У монастир? — Марта зачудовано глянула на Шиллєра. — Ти дуже розумний, Ромо. Дуже… Колись же треба і каятися. Правда?

— Бог з тобою, Марто! — відхрестився Шиллєр.

У середині спекотного літа дві тисячі десятого про появу Макара на Андріївському знав Новаковський. Виматюкав білявого подумки: світлини кривавої події, розміщені в Інтернеті, і досі змушували Ярослава Михайловича виправдуватися, бо одна з них зафіксувала біля фабрики і його постать… Налетіла преса: усім чогось здалося, що саме Новаковський міг бути отим рейдером, який відтяпав Макарову фабрику. А Новаковському — начхати на ту фабрику. Нані би… розрадити. Як білявий вижив після своєї забавки, пожвавішала, завелася, очі горіли, як у тій лихоманці. І коли мовчав у лікарні, як та колода, не здавалася. Усе дивилася на нього, стукала в його серце. А коли білявий з лікарні втік, геть змарніла. Та спокійною стала. Надто спокійною. Аж дивитися на неї страшно.

— Він на Андріївському, — сам вирішив повідомити доньку.

Кивнула…

— Так. Від Андріївського до космосу — рукою докинути, — відповіла незрозуміле.

З першого ж дня після переїзду на Костянтинівську Макар уважно прислухався до себе. Жити не хотілося, помирати — теж. Усе так же сильно хотілося зрозуміти: як то — жити, коли жити не хочеться. Він сподівався — повернення до їхнього з Любою й Гоциком космосу наситить душу новими відчуттями, та жити однаково не хотілося. І помирати.

Не виходив із прихистку кілька тижнів — тільки по цигарки та їжу. Курив, дивився у потріскану стелю, міркував уголос:

— Як жити?

Не знав. І з усього скопища колишніх мрій, чітких планів і нахабних зазіхань віднайшов лише одну слушну думку. Бруківку на Андріївському мав полагодити. Любі ж заприсягнувся…

На початку літа — худий, як та примара, із прив’язаною до тулуба правицею — почвалав на узвіз. Сидів на камені біля пам’ятника Булгакову, дивився на художників, що вони і тут розфарбовували реальність примарними фантазіями, відчував себе логічною частиною цього окремого світу, де самореалізація не вимагала чужої крові і не гнала геть отих, що вони приходили пізніше… Усюди би так…

Відтоді щодня навідувався.

— А ти ще не малюєш, Макаров? — почув раз над вухом насмішливий голос.

Підвів очі — на нього уїдливо дивився Сердюків іміджмейкер Рома Шиллєр.

— Що треба? — спитав недобро.

Рома всміхнувся:

— Круто! Наш епатажний хлопчик-скандал! Наш мануфактурщик… Зірка Інтернету… На узвозі! А ти тямиш! Творча богема, вільна воля… Ефективний відхід. Поважаю. Стовідсотковий іміджевий хід. Після такого не соромно повертатися… Навпаки!

Рома роззирнувся, приклав палець до вуст.

— Макаров! Тс-с… Хочеш грошей? Багато…

— За що? — байдуже запитав Макар.

— За себе, чувак! Ти ж тепер — крутий мен! Новонароджена легенда політичних кулуарів. Вчинок! Людина ледь без руки не лишилася, захищаючи власне майно від рейдерів. Красиво зробив! Заручники, постріли, ультиматуми, кров… І час гарно дібрав. Добре, що вижив. З оцим можна працювати. І є люди… Повір, дуже впливові серйозні люди, які шукають нові обличчя. Скоро нові вибори… Час казки складати. А про кого? Наші дядьки як не піонерів трахають, так п’яними по чужих аеропортах гасають. І усі, блін, у Кончу пруться… Хоч би один мудак усвідомив: Конча — серпентарій учорашніх і колишніх! Географічна ознака минулого. Тупі! А ти… Ти ж у нас геть не дурник, правда?

Макар мовчав. Рома закивав, мовляв, правильно мовчиш. Є на чим подумати.

— Пропозиція конкретна і прозора, — манив. — Важить півтора лимона… Погоджуйся, Макаров, не пошкодуєш. Це я тобі кажу, Рома Шиллєр. А Рома Шиллєр знає геть усе!

— Хто мою фабрику зажував — не знаєш.

— Знаю, — розсміявся Шиллєр.

Були б у Макара дві руки при силі… Ухопив би Рому — не відкараскався. Та слухалась одна рука. Й то — не тепер. Гарячково підвівся, потягся до Роми.

— Хто?..

— А ти й досі не знаєш? — відверто здивувався Шиллєр. — А я докопався за два дні після твоєї терористичної феєрії! І ти міг би здогадатися…