Люко Дашвар - Битi є. Макар

Опустив голову, погладив рудого пса, що лежав найближче до лавки.

— Панове… Ви не проти, якщо я отут заночую… на вашій території? — сказав тварині.

Реальність нагадала про себе вже за годину. Змерз, як цуцик, хоч день щедрився. На Новоросійську — вирішив. У хатині Фоми лишився який не який одяг, трохи грошей. Щось же таки ще є в механіка. Не все втратив. Не все?..

Грошей — катма. Навіть на маршрутку. Довгенько до лівобережної околиці столиці пішки добирався. На мості Патона притулився до огорожі, очі у воду.

— Любо… — попросив. — Хоч ти не зникай назавжди…

У річці — тільки сонячні відблиски.

— Прости… — прошепотів. Приречено посунув далі.

До ДВРЗ дошкандибав надвечір. Зупинився біля стовпа, що колись на ньому тріпотіло дивне оголошення. Отут його й побачила Зіна.

— Сашка! — вигукнула.

Макар озирнувся. Зіна вже бігла до нього, руки простягала, ридала ридма. Усе їй одразу, тій Зіні.

— Сашка… Ну, нарешті! А нас із Вовкою до тебе в лікарню не пускали. Хто це там у тебе суворий такий? Сашка! — підбігла, завмерла, сльози по щоках. — Геракл помер! Чуєш? Повісився! Хто би міг подумати? Таке верескливе… Як же тепер без нього… та сільгосптематика…

— Зіна… — прошепотів механік, і стільки жагучого болю було в тому простому слові, що Зіна знову схлипнула, заплакала.

Обійняла механіка.

— Ваня загинув. Знаєш?

— Знаю…

— Суки! Таку людину вбили!

— Я винен…

— Е, командире… Не мордуй себе. У кожного своя доля. Ніхто нікого не ґвалтував. Дорослі люди. Забава — неповнолітнім вхід заборонено! Ти фабрику свою повернув?

— Ні…

— Ходімо до мене, — запросила Зіна. — Пом’янемо Геракла, Ваню. Я тут недалеко живу. На Лазо.

…На охайній кухоньці пили самогонку — Зіна сама з шовковиці вигнала, — тужили…

— Вовчик тепер крутий журналюга. Ну, сам так принаймні каже, — розповідала Зіна. — Костя квасить, зараза. Такий стрес переніс…

— Ми всі…

— Е ні, командире. Костя… Він за Гераклом ходив. Ми як додому повернулися, так Геракл і зліг. А жінка в нього — молода така швендя. Ну, і втекла. Костя прийшов Геракла провідати — двері відчинені, Геракл плаче… Костя в нього й лишився. Ходив за Гераклом, як за рідною дитиною. Не пив. От хрест, не пив, бо я щодня їм борщі носила і на власні очі бачила… А раз Костя за цигарками побіг… Повертається… А Геракл висить… Отаке діло…

— Багно… Життя — багно.

— У тому-то й річ! Висить, а на грудях записка теліпається: «Життя прекрасне». Ну, Костя й з копит… Не просихає…

Макар опустив голову, завмер. Зіна зітхнула, обійняла хлопця.

— Тобі є де жити?

— Ні…

— Залишайся в мене. Місця вистачить.

— Ні…

Двадцять сьомого квітня дві тисячі десятого року рівно опівдні перукарка Ліда, що їй від бабусі у спадок залишилася мала хавірка на Костянтинівській, сиділа у плетеному кріслі на веранді, пояснювала молодому білявому хлопцю, що стояв перед нею — худий, похмурий, правиця на перев’язу:

— Ти не дивися, що квартира мала. А на веранду вийдеш — космос. Сама би жила, та дуже гроші потрібні. Та й небагато прошу. За все — три тисячі гривень.

— Підходить, — прошепотів Макар.

Ліда примружила око, зиркнула на хлопця підозріливо.

— Так ти мені одного мого квартиранта колишнього нагадуєш. Макаров такий собі. Сашко був. Це не ти, бува?

— Ні… Макарових отут… ціла країна…

Ліда не стала сперечатися. Вона квартиранту не батюшка, щоб він сповідався. Гроші ухопила — за місяць навідається.

Макар усівся на дерев’яну підлогу веранди. Незграбно дістав з кишені «Прилуки»…

— Усе спочатку? — вимовив тихо.

Епілог

Марта загубила сліди механіка в квітні, коли він утік із лікарні. Обережно поцікавилась у Баклана — мовляв, колишній помічник Сердюка ніде не засвітився? Та Баклан тільки відмахнувся: не до того. Зміна влади похитнула залізобетонні позиції генерала, він почав подумувати про береги Мертвого моря і навіть узявся шукати в собі єврейське коріння по маминій лінії.

— До Ізраїлю поїдемо, лялечко, — оголосив на початку літа. — Тут спекотно.

Припекло, певно, миттєво, бо вже за день валізи подіставав.

— Не поїду, — сказала Марта і, як не вмовляв Баклан, тільки головою хитала: ні, ні…

— Ну й дурна, що лишилася! — поставив діагноз Рома Шиллєр, коли в офісі Сердюка Марта розповіла про терміновий від’їзд законного чоловіка. — Тут нині такі мутки починаються — рятуйсь! І Сердюк уже… далеко не константа. Нові хвилі… Я онде Макарова нашого на Андріївському відшукав. От для нього цікаві часи починаються, а тобі, Марто…