Володимир Єшкілєв - Адепт

Брами в огорожі немає, але зі східного боку під колодами зроблений хідник у землі, такий великий, що озброєний воїн може пройти по ньому не згинаючись. У часи небезпеки Силеник наповнював хідника водою з потаємного джерела, і святилище ставало неприступним.

Колоди над хідником пофарбовані червоним, а над ними вміщено мідяне Сонце, яке молодші жерці щодня чистять попелом, і воно блищить так сильно, що видно мисливцям із Долобського озера. За огорожею, окрім Даждьбожого дуба, росте ще з десяток дубів, між якими за давніх часів спорудили жертовники та намет для старшого жерця. Молодші жерці, помічники та старі наложниці старшого жерця мешкали поза цим храмовищем у землянках. Тих землянок було багато, і городяни з Києва називали святилище поміж себе «виттю» — хутором.

Простір за огорожею ми щодня чисто вимітали. Біля Даждьбожого дуба стояло вісім каменів, пласких та круглих, і два боввани: кам'яний чотирикутний із чотирма обличчями та дерев'яний круглий із крилами. Чотириликого звали Свентовит — сторож чотирьох сторін Даждьбожого світу, крилатого — Симарґл.

Симарґла зробив майстер Вород, чужинець зі Сходу, і зробив вправно. Обличчя в Симарґла було жіноче — приємне, але не хтиве, і очі з рубінів та смальти — як живі. Крила ідола також були пречудові — кожна пір'їнка вирізьблена із сумлінням та хистом.

А Свентовитів ідол був старий та неоковирний. Силеник казав, що йому десять разів по тисячу літ. Весь ідол був пофарбований у червоний колір брудною охрою. А камінь під ним — агеоліт [27] Агеоліт — «священний камінь» (грецьк.). — був чорний від козячої крові, яку щодня лив із жертовної чаші на нього Силеник.

Силеник казав також, що за сорок років до мого народження його мати, пророчиця поганська Світилена, у час небаченої посухи принесла на тому камені людську жертву — каганового сина від наложниці. Але на моїй пам'яті і в часи Силеника таких жертв Господь не допускав.

Окрім намету Силеника, за огорожею були підземні схованки з дарами прочан, загін для жертовної худоби та намет улюбленої наложниці старшого жерця Оряни, яка теж мала дар пророцтва. Саме вона показала Силеникові на мене і сказала, що я маю відзнаку Даждьбожу і можу провіщати майбуття. А до того я служив як прибирач в огорожі та біля ідолів, отримуючи від святилища їжу та вбогий одяг.

Того дня, коли я дізнався про відзнаку Неба, Силеник та Оряна кохалися у жерцевому наметі. Силеник був старим, мав вісім разів по десять літ, але з жінками злягався щоденно. Завіса шкіряного намету була відхилена і я, навчений ворогом роду людського, підглядав за нечистою грою кохання дияволових слуг. Оряна побачила це і сказала щось жерцеві, сміючися з мене. Силеник хотів мене побити мідним посохом, але Оряна зупинила руку його і провістила: «На ньому відзнака Даждьбожа. Він — священного стада вівця і не нам пасти його».

Того самого дня Оряна повела мене до немічного старця з жерців Велесових і той помастив мені лоба і пахви кров'ю чорного цапа. Так я став молодшим жерцем на Желянському полі.

А незабаром відкрилася моя здатність провіщати — дар мого життя, завдяки якому пережив я всі виверти химерної долі. Сталося це наприкінці літа сорок років тому, коли Аскольд у південному поході зрікся віри родовичів — поган, і просвітився благодаттю Слова Божого.

Була ніч, коротка та благодатна опісля жнив. Місяць стояв уповні, і не спалося мені. Пригадав я, що молоді жерці говорили про таємні містерії за огорожею у ніч повного місяця. Казали, що в таку ніч Оряна танцює на жертовнику на честь Даждьбога. Танцює без одягу, гола, намащена священною маззю з конячого лою, з розпатланим волоссям і мідяним амулетом на грудях. Ті, які бачили нічний танок Оряни, розповідали про нього з дріжжю від захоплення і містичного переляку.

І я, грішний непросвітлений слуга темних сил поганських, у спокусі небаченого видовища пішов через стомлено-сплячу вить до огорожі. Місяць тоді був великий, попелясто-срібний в ореолі блакитного, зеленого, неспокійного сяйва, яке огортало павутиння хмар-привидів, хмар із чорними безоднями вугільного злого неба — неба вкрадених зірок і місячної вдоволеної мертвотності, неба, де передчуття руху страшніше за нерухомість. Під таким небом, думаю я тепер, радіють демони, проти такого неба повстають пророки, підносячись на крилах духу до неба Істинного, яке вище всіх застиглих небес-привидів. Думаю також, що Число того демонічного неба в ніч повного місяця року навернення Аскольдового було «шість». Так думаю я, учень Мелхиседека й авви Леонтія.