Володимир Єшкілєв - Побачити Алькор

Лавр підвівся з крісла. Він уже відчиняв двері, коли знову зазвучав голос шефа:

— Більше нічого не хочеш мені сказати?

— Тільки суб'єктивні враження, Іване Ваграновичу.

— Ну?

— Мені здається, що напад був якийсь несправжній… Що це була імітація.

— Аргументи?

— Безглуздо все виглядає. Проникнення до будівлі занадто погано організоване, не врахована сигналізація. Один із нападів був повністю пасивним, не мав чітко поставленого завдання. Дивні нападники.

— Зрозуміло, — кивнув директор. — А мене, скажу тобі чесно, дивує синхроніка цього нападу. Зауважив по синхроніці, ні? Дивись: от, скажімо, сигналізація спрацювала, коли вони відчинили двері. Припустімо, мисливці почули сигнал, відразу озброїлись і прибігли до сходів. Скільки треба йти від гостьових кімнат до тих сходів?

— Хвилину… Ну, якщо швидко, то секунд із сорок.

— Це якби вони точно знали, що проникнення відбулося з боку технічного входу. Але вони знати про це не могли, бо щиток сигналізації, як ти зазначив у звіті, там встановлено на першому поверсі. Треба було спочатку добігти туди і подивитися. Зорієнтуватись їм було треба. Значить, разом на все — хвилини три. Ну, нехай не три, а дві або дві з половиною, якщо рушниці були біля них, а не у сейфі. А нападники що робили всі ці дві з половиною хвилини? Для професіоналів — море часу. А вони, так виходить, увесь цей час стояли біля дверей, у коридорі. Або вони клоуни, або… — директор різко відкинув важке тіло на бильце крісла; воно жалібно скрипнуло, немов нявкнуло придушене кошеня. — Ти не питав того графа, чи як його там, скільки часу минуло від тривоги до перестрілки?

— Ні.

— А шкода. Варто було б спитати.

— Я ж кажу, Іване Ваграновичу, імітація.

— Не виключено, — погодився шеф. — Тоді можна припустити, що комусь було потрібно, щоби тим Храмом зацікавились.

— Або ж для виправдання приїзду туди Костиганова.

— Й дався тобі той Костиганов, — зітхнув шеф. — Гаразд, будемо відпрацьовувати і таку версію. Усі версії будемо відпрацьовувати.

— А це хіба можна продати? — спитала Беконті, із сумні розглядаючи пергаментне кільце.

— Якщо навколо цієї штуки такий кіпіш, значить, вона чогось варта, — висловила логічне припущення Мармура. Вона досмажила заправлену овочами яєчню і тепер шукала підставку під сковорідку, щоби виставити свій шедевр на обідній стіл.

Корецький саме вийшов із ванни. Під теплими водяними струменями він обміркував, що робитиме із цвинтарною знахідкою. Серед братів було кілька знавців Кабали, але найвизначнішим з них вважався одесит Барський. Його очікували у Храмі через дві доби, коли брати планували розпочати приготування до Святоіванівської роботи [8] Святоіванівська робота — щорічне урочисте зібрання масонів перших трьох ступенів (символічних або Іоаннітських лож). Відбувається на вершині літа (на день Літнього Івана). З цього дня починається календарний відлік чергового масонського року. .

«Запрошу Барського на вечерю до хати, накрию старому „поляну“», — вирішив Роман Олександрович, принюхуючись до апетитних ароматів, що линули з кухні. — Нехай він подивиться на цю хрєновину. А Грінченку треба розповісти про записку. Навіть якщо погрози — як поки що виглядає — і не пов'язані із Храмом, нехай агентство розбереться ще й з тими розкопувачами могил. Два в одному — дешево і сердито!"

— Що у нас так смачно пахне? — Корецький зайшов до кухні. Кожен його рух супроводжувався вітровим шелестінням атласного халату. — О, яка розкішна яєчня! До такої фундаментальної їжі не завадило б трошки вина. Наша гостя вживає вино?

— Краще пива, — відповіла Мармура, але, побачивши, що подруга робить страшні очі, виправилась: — Якщо червоного, то можна.

— Тільки червоного! Найчервонішого! Але ти мене не видавай, — посміхнувся Мармурі журналіст. — Не хочу постраждати за споювання молодих дівчат.

— Я не шестьора.

— Вона — «тру», — підтвердила Беконті.

— Ну, якщо наша гостя справжня «тру», то ми відкоркуємо на її честь пляшку справжнього аквітанського мерло. — Корецький витягнув із бару оплетений бутиль з червоним сургучовим «капелюшком».

За годину вино розігріло компанію і розвіяло добру половину з тих страхів, що літали квартирою після приходу господаря. Беті під столом терла своєю ногою ногу Мармури, Корецький намагався намацати мелодію, перебираючи струни старенької гітари.

— А правда, що у вас крута волина? — запитала його Мармура, відбиваючи під столом чергові притискання Беконті.