Володимир Єшкілєв - Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди

Помирати інквізитору не хотілось. Його тіло прагнуло жити, злягатися з юною наложницею, їсти смачні страви і пити густе кіпрське вино. Він ще раз згадав страшне мертве обличчя сьогоднішнього потопельника.

— Ходімо, проведу тебе, — мовив він до Рікардо, натискаючи ногою на важіль під столом і підводячись із крісла. — Збери для мене все, що можна дізнатися про тутешніх масонів. Все, що тобі вдасться дізнатися. Не шкодуй грошей і будь дуже обережним. Я чекатиму на тебе в цей самий час за три доби.

— Буде зроблено, монсеньйоре.

Констанца вже в перший тиждень втратила лік дням і врешті-решт від голоду і відчаю впала у дивний стан, коли межа між реальністю і видіннями з чіткої лінії перетворилася на туманну та примарну смугу, яка вже нічого не розмежовувала і не зупиняла. З реальності до видінь і в зворотному напрямі почали рухатись контрабандні шматки вражень, снів, жахів і спогадів. Спочатку їй здавалося, що за нею от-от прийдуть кати і уявляла себе розкаряченою на спині дерев'яної «кобили». Вона відчувала, як гостра соснова дошка повільно й невблаганно ріже грішні місця її тіла, як прив'язані змоченими в оцті шкіряними ремінцями свинцеві гирі розтягують їй стегна і зривають з ніг шкіру. Біль передбачення ставав болем реальним, трусив її плоттю і закидував свідомість у рятівне небуття.

Потім вона прокидалася і бачила, що все це було лише маренням. Що вона ні на мить не залишала своєї камери. В ній стояла спекотна задуха, але тіло Констанци не реагувало на спеку ані потом, ані спрагою. Приносили воду, вона її випивала, проте від того не ставало легше. Весь час думала про майбутні тортури, про те, що вона їх не витримає, що порушить присяги і розповість інквізиторам найглибші масонські таємниці. Пробувала битися головою об стіну, але не втратила від того пам'яті, лише набила болючі ґулі і пообвалювала штукатурення.

Час від часу в її змішаних з реальністю видіннях виникав Григорій. Він мовчав, і вона розуміла, що це не просто мовчання, а та загадкова «священна німотність», яку проповідували суворі відлюдники з афонських схилів. Вона вибачилась перед ним за свої обвинувачення і обмила ці вибачення рясним водопіллям сліз. Як реальних, так і зітканих з астральної вологи. Він не вийшов назустріч їй із крижаного панциру свого вирійного безмов'я, лише смиренно і сумно дивився на неї. Цей погляд вона відчувала шкірою і щулилась під ним, немов під батогом застінних справ майстра. Але потім образ Григорія відступав перед іншими видіннями. До неї приходила Ліда, яку вона прагнула і закликала кожною клітиною тіла. Словенка приносила їй розради Венери і Констанца не відмовлялась від жодної спокуси під час тих хтивих марень, коли її тіло отримувало насолоду і здригалося у справжніх оргазмах. Вона відчувала, що ці втіхи ослаблюють її й без того ослаблене тіло.

«Ну і нехай, — вирішила вона. — Краще тепер померти від голоду і виснажливих витоків любовного соку, аніж потім звиватися і кричати, сидячи голою на кривавій „кобилі“, аніж вмирати під насмішки та хтиві погляди вульгарних святенників. Принаймні тоді усі таємниці братства помруть разом зі мною».

Іноді видіння переносили її на засідання ложі і вона чула голос Достойного майстра, який запитував:

— Ou se tiennent les Apprenties?

— Au Septrention, parce qu'elles ne peuvent soutenir qu'une faible lumiere, — відповідала вона [80] Де знаходяться Учениці? — На Півночі, тому що вони можуть винести лише слабке світло (франц.). .

«Лише слабке світло, ніжне світло, тихе світло, світло весняне і осіннє, світло останньої Стадії», — шепотіла вона, відчуваючи, як їй відкривається новий, несподіваний бік вільномулярських ритуальних формул. Її попереджали. Їй радили з глибини століть. Вона мала стерегтися яскравого світла. Тікати від нього. Але вона надто пізно зрозуміла істину, сховану мудрецями у древньому ритуалі. Вона дозволила, щоби її помістили під яскраве світло і тепер воно вбивало її.

Іноді в її спогадах виникав той день, коли вона отримала посвяту і Chambre de reflexion [81] Печера роздумів (франц.). , де вона три роки тому попрощалася зі своїм профанним життям. Там, у Печері роздумів, Другий експерт запитав її:

— Si vous etiez a l'heure de la mort, dites-nous quell serait votre testament? [82] Якби ви опинилися на порозі смерті, що би ви написали у своєму заповіті? (франц.).

«Я б написала, — відповідала вона тепер, — до всіх сестер, до всіх профанок, що мріють стати сестрами, щоби вони ніколи, ніколи, ніколи не брали на себе тягаря, який не зможуть винести на слабких жіночих раменах!»