Володимир Єшкілєв - Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди

— Вас, хлопці, злякав хтось, чи що? Привида тут побачили? — вона напустила на обличчя перестрашений вираз, не витримала, пирхнула, а потім, вже не стримуючись, розсміялася. Сміх у неї також був сангвінічним — срібно-дзвінким, переливчастим і заразливим.

— Лідочко, я ж для тебе вже не хлопець, а дядько, — навзаєм посміхнувся Олександр Петрович. — Тобі хоч двадцятка вже є?

— А вам конче треба, щоби мені була двадцятка?

— Мені, Лідочко, з дітьми нецікаво.

— Що саме вам нецікаво?

— Пиво пити.

— А-а… — Ліда підморгнула Лілі. — Чуєш? Вони, виявляється, тут по легкому алкоголю виступають.

— І дітей не люблять, — додала та.

— Чим вам не подобається легкий алкоголь? — поцікавився молодший Вигилярний.

— У місті він нам подобається, навіть дуже подобається, — запевнила Ліда. — Але тут, у горах, на природі, цмулити пиво…

— Несерйозно, — підтримала Ліля.

— Упс, — розвів руками Павло Петрович. — Горілки ми не брали.

— Горілки ми теж не брали, — сказала сангвінічна дівчина. — Ми горілку не вживаємо. Але маємо трохи текіли.

— Зовсім трохи, — підтвердила її спортивна подруга і витягла з наплічника гранчасту літрову пляшку. — Але ви, дядьки-хлопці, можете пити своє пиво. Ми ж не проти.

— Ми ліберальні дівчата, — Ліда розгорнула церату і поклала на неї пакет зі скрученими бурітасами. — Ми нікого ні до чого ніколи не змушуємо. Правда ж, Лілечко?

— Ми ліберальніші за Обаму. Ми дуже-дуже просунуті дівчата, — спортсменка кинула на церату пластмасові стаканчики.

— Ви студентки? — поцікавився «карпатський есквайр», підсовуючи до церати залишки наїдків, що залишилися від братерської трапези. — Пригощайтеся.

— Дякуємо, — Ліда розгорнула пакет. — Вам смакують бурітаси?

— Піде, — погодився на бурітаси Вигилярний-старший. — І де ж ви вчитеся?

— Ми не студентки.

— Невже ще школярки?

— Ми працюємо.

— У сфері сервісу?

— Вгадали, — кивнула Ліда. — Ми з Лількою офіціантки.

— Щось не подібні ви на офіціанток, — з-під лоба глянув на дівчат Олександр Петрович.

— А якими, по-вашому, мають бути офіціантки?

— Я, Лідо, не перший рік на світі живу.

— Так ви не відповіли. Якими? Вівцями немитими?

— Одяг на вас не дешевий.

— Не дешевий, — погодилась Ліда. — Ми з Лількою тільки фірму носимо. В неї, — вона кивнула в бік подруги, — мама з Італії гроші присилає, а в мене тато на Північ літає, до Росії. Нафтовик.

— А чого ж ви не вчитеся? Зараз не як колись: гроші заплатив і вчися собі.

— Для чого?

— Освіту треба мати. В мене теж доньки. Обидві після школи підуть вчитися.

— А потім сидітимуть в офісі за срану тисячу гривень? — пирхнула Ліля. — Офігенна перспектива!

— То краще шлиндати між пияками з грязним посудом? — втрутився у розмову молодший Вигилярний.

— Зате чайові, як у професора зарплата.

— Ви навіть знаєте, яка зарплата в професора?

— Вона знає, — запевнила Ліда. — Лілька тусує з викладачами.

— Студенток їм мало?

— За студентку можна мати проблеми. А ще, — сангвінічна дівчина засміялася, — студентки тепер зі своїми мухами. З нами можна відпочити по-простому, а студентки… Ви їх бачили, студенток?

— Різні бувають, — зауважив Павло Петрович. На захист сучасних студенток він міг би навести безліч вагомих аргументів, проте відчув: перед цими дівчатами грати роль студентського адвоката не зовсім доречно.

— Вони ж усі піци жеруть, кетчупи, майонези. У них животи через пояс звішуються, — не припиняла наступу Ліда. — А у Лільки тіло, як у моделі… Лілька, покажи їм.

— Ми віримо, — молодший Вигилярний кинув погляд на старшого. Той ніяк не зреагував на перспективу побачити стриптиз.

Ліля тим часом спритно висковзнула зі спортивного костюму і залишилася в самому лише купальнику. Обидва брати змушені були визнати, що Ліда таки мала рацію. В її подруги було тіло, достойне обкладинки солідного культуристського журналу. Плетення тренованих м'язів не випирало, проте виразно вгадувалося під згладженим рельєфом. Олександр Петрович напружився. По перше, йому ніколи не подобалися дівчата-культуристки, а по-друге, він добре пам'ятав розповідь молодшого брата. Гречика, зі слів Павла, вбила руда дівчина спортивного типу.

«У банді кілерів усі можуть бути спортсменами, навіть дівки», — згадуючи кримінальні серіали, вирішив «карпатський есквайр».

— Ми люди сімейні, — мовив він.

— А це ви до чого? — підвела брови Ліда.

— До стриптизу.

— Якщо ви сімейні, то вам вже й на дічат дивитися не можна? — щиро здивувалася Ліля. — Я ж вас не знімаю, не зваблюю. Просто собі засмагаю, — вона дістала з наплічника тюбик з кремом. — Значить, ви таки нас боїтеся. Але ж дивні ви люди…