Володимир Єшкілєв: Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди

— Поталанило тобі.

— Не без того.

— А чому взагалі зацікавився Сковородою? Тема не з популярних.

— Я вважаю, що традиційні погляди-підходи до цієї постаті вже не працюють. Як ми звикли: народний філософ, ходив босий селами, грав на сопілці, проповідував сердечну науку…

— Але ж так і було: ходив босим і грав на флейтузі.

— Те, що Сковорода з потом і кров'ю із себе вичавлював, вони культивують.

— Кожний шукає те, що йому близьке і зрозуміле. Наші інтерпретатори здебільшого люди аграрної цивілізації.

— От я і кажу: погляди цих людей вже не захоплюють уяву нових поколінь.

— Це не «погляди», дорогенький, це так звані операбельні гуманітарні міфи. Колись вони, як ти кажеш, захоплювали. А тепер не дуже. Тепер багато що зі старого-доброго міфічного запасу захоплює не так, як колись. Так що, усе взяти і віднести на смітник?

— Якби отой ваш «старий-добрий запас» сидів собі на задній лаві й не перся на посаду єдино правильного вчення… Але ж погляди з того вашого «запасу» домінують всюди — в академічному середовищі, школі.

— Най собі домінують. Для того ж їх і створювали. Ти ж науковець, історик, маєш це розуміти. Академічне середовище консервативне. Шкільне — тим більше. Особливо в гуманітарній сфері. Так завжди було, так завжди буде. Ти ж не відбиратимеш у дітей казок лише тому, що існування Котигорошка суперечить законам антропології?

— Я не про те.

— А про що ж тоді?

— Світ змінився.

— Невже? — щиро розсміявся Гречик. — Відколи?

— Давні уявлення стають вже не просто застарілими, вони стають шкідливими. Вони шкодять, перетворюють нашу гуманітарну сферу на дурнувату культурницьку оперетку. Я не хочу чемно деградувати разом із тим, що ви так делікатно назвали «аграрною цивілізацією». Не хочу бути охоронцем тотального виродження. Я хочу, щоби великий потенціал минулого органічно і продуктивно увійшов до сучасного життя. Щоби він працював на життя. Щоби він жив цим життям.

— А, розумію… Хочеш перекодувати старі міфи на новий копил. Не оригінально. Таких як ти — легіон.

— Хочу спочатку зрозуміти. Підійти з іншого боку.

— Дурня це все, чоловіче. Всі ви так кажете, — махнув рукою Гречик. — Кожний такий приходить, натхненно возводить персти й рече: «Істину тщуся яти!». А закінчується все черговими замінами слів. Одні хитрі словеси замінюєте іншими хитрими словесами. Народницькі міфи свого часу замінили марксистськими. Тепер прийшли ви. Чи то, може, вас прислали? Ні? Самі прийшли? Ну, нехай. Не важливо. Важливим є те, що після вас, постмодерних істинолюбців, вже ніхто нічого не зрозуміє. Амінь.

— А ви не надто категоричні?

— Хто? Я? — перепитав господар, ніби не дочув. — Де ж це я категоричний? Категоричність! Де ти таке побачив? Е ні, чоловіче, якби я направду був, як ти кажеш, категоричним, то від мене в університеті й згадки не лишилося б. Це ж я тут такий герой. Перед тобою. А там, — він показав кудись за паркан, — я розповідаю студентам про «ризому» та «гіпертекстуальність» [3] «Ризома», «гіпертекстуальність» — наріжні поняття теорії постмодернізму. . Тьху! А то ще, ізбав Боже, запишуть у вороги прогресу і демократії. Доказуй потім, що ти не верблюд. Я не революціонер. І не прагну, щоби на руїнах теперішнього світу написали моє прізвище. Цей світ мені подобається. Не тому, що він ідеальний, ні, а, радше, тому, що мені в ньому зручно. Якщо в цьому світі діють певні правила, я з цим погоджуюсь. Хоча й розумію, що ці правила не для мене писали. Що ж тепер поробиш, такий-от я клятий пристосуванець… Давай, друже мій, вип'ємо за толерантність. Най живе, зараза, й квітне!

Вони спорожнили гранчаки. Гречик негайно наповнив їх знову.

— Ну добре, — сказав він, на око вирівнявши кількість рідини у склянках, — я зрозумів. Від суспільно корисних міфів у тебе в носі крутить. А куди ж ти сам хочеш повернути?

— В мене, Геннадію Романовичу, немає певності. Лише інтуїція.

— То куди?

— До темряви.

— Куди-куди? — у почервонілих очах Гречика застрибали хитрі бісики.

— Сковорода, на мою думку, був причетним до найглибших окультних вчень своєї доби.

— Дійсно, найтемніша із можливих темряв, — професор підніс стакан до підборіддя. — Nox fert consilium! [4] Ніч порадить! (лат.)

— Я, професоре, не відмовлюсь й від порад ночі, — Вигилярний, як і господар, вкотре випив до денця. Шматки льоду сиротливо дзенькнули.

— Ризикуєш, — Гречик стукнув порожнім стаканом об стіл.

— Чим це я ризикую?