Володимир Єшкілєв - Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди

Олександр Петрович подивився у словник іншомовних слів. Там слово «ліпоїди» пояснювалось як «група жироподібних речовин рослинного і тваринного походження, складні ліпіди».

«Жерці мазали цього чортового ідола жертовним жиром, богів ублажали, — зрозумів старший Вигилярний. — Може, навіть і людським жиром. Серйозний „ритуальний предмет“. І люди за ним, скоріше за все, стоять крутезні».

З іншого боку, знайдений Павлом Петровичем скарб дуже доречно долучався до стратегічних бізнесових планів Олександра Петровича, який вже придбав ділянку для будівництва власного готелю. Ділянка на живописному гірському схилі була придбана у кредит. У добрі старі часи, коли старший Вигилярний брав цей кредит, виплата його здавалась справою безпроблемною. Але нагрянула світова криза і сімейний сувенірний бізнес почав нагло занепадати. А потім прийшло нове згіршення. У Карпатах невідомо звідки з'явилися китайці, які поставили на потік виробництво дешевих сувенірів і різко збили ціни. Врешті-решт, старший Вигилярний змушений був призупинити роботи на ділянці. Придбані будівельні матеріали мокли під дощами і снігом, псувались і розкрадалися.

Якби вдалося знайти пристойного покупця антикваріату, міркував Олександр Петрович, будівництво готелю можна було б закінчити за рік-півтора. А це з огляду на карпатський туристичний бум вирішило би всі фінансові проблеми родини. Спокуса скористатись скарбом була великою. Старший Вигилярний дивився на нічні гори, на вогні готелів, корпуси яких нахабно розкинулись темними схилами напроти його обійстя. Там грала музика, туристи проїдали, пропивали і випарювали у саунах долари, євро, рублі і гривні. Якби не та клята криза, думав Олександр Петрович, він тепер був би вже власником такого ж закладу. Не якогось там вбогого гаст-хаузу на кілька кімнат, а справжнього великого респектабельного гірського готелю для багатих туристів, з ресторацією, гаражем для снігоходів і стайнею. Він купив би собі спортивну беху, а з часом здійснив би заповітну мрію: отримав би ліцензію на заснування приватного аероклубу і літав би над Карпатами за штурвалом власного літака. Не старенької обшарпаної «Цесни», котру орендував за кращих часів, а реактивного віп-джету Cirrus Vision SF50, фотографію якого із журналу «Есквайр» вбрав у лаковану рамку і повісив над подружнім ліжком. Подумки Олександр Петрович називав себе саме «есквайром». І якби збудував готель, то назвав би його «Ранчо есквайра Алекса».

«Найгіршим є те, що у цій гнилій справі нема із ким порадитись, — зізнався собі майбутній карпатський есквайр, докурюючи пачку «Собранія». — Жінчині родичі питущі і ненадійні. Навіть Марія за всі ці роки не навчилася добре тримати язика за зубами. Не дай Боже, розтеревенить про скарб всьому Яремче. Павлян, якщо його не контролювати, як завжди, наробить дурниць. Лузер хрінов, за стільки років навіть дисертації не сподобився захистити».

«Все треба робити самому», — вирішив старший Вигилярний і рішуче попрямував до горішньої кімнати. Зі спальні виглянула стурбована дружина, але, побачивши обличчя чоловіка, зачинила двері.

«Оце ти правильно зробила, — подумки схвалив її дії Олександр Петрович. — Тепер, Машо, не до тебе. Вибач».

— Григорію, скуштуйте смажених перепеляток, — порадила Клементина. — Новий кухар Констанци дуже вигадливий. Він родом з Асізи і перед обсмаженням тушкує дичину в соусі з сієнським базиліком і кардамоном, а потім поливає її гарячим померанцевим сиропом. Так смачно! У вас на півночі ростуть померанцеві дерева?

— Манті, померанцеві дерева на півночі не виживають, — випередила гостя Констанца. — Там довгі крижані зими, а померанцеві дерева бояться холодів.

— Маєте рацію, — підтвердив Григорій, слідкуючи за тим, як лакей перекладає на його тарілку вистояну в соусі перепелятину. — Зими у нас трапляються довгі. Починаються вони після Михайлова дня і тривають іноді аж до самого Благовіщення. Навіть така широчезна річка як Борисфен замерзає, бува, від берега до берега. А зі степів узимку дмуть східні вітри, такі дужі, що й людину збивають з ніг. Таку знамениту хурделицю ті вітри піднімають, що й за два кроки людини не видно. Бувало, що батьківську хату за одну ніч аж до самого даху закидувало снігом. Ми навіть двері не подужували відкрити. Тоді розбирали дах, робили в ньому дірку і вилазили через неї на двір.

— Який жах! — щиро злякалась Клементина. — Станцо, ти це чуєш?