Валерий Шевчук - Три листки за вікном

11

– Я знала, що ви прийдете, – сказала В’юцка, відчиняючи двері.

Зараз вона не була так виставне одягнена – в простій запасці і вишиваній сорочці. На голові – буденний очіпок, але це не поменшувало її привабливості. Я дивився на жінку на повні очі: щось радісне й гарне вливалось мені в груди, і не мав я сили з тим упоратися.

– А по чому пізнали? – спитав солоденько Савич, і я здивувався з того голосу: улесливого й покірного водночас.

– А по тому, що ви, пане дяче, мали злякатися моєї нахвалки і принести мені борг, – немилосердно відрізала В’юцка.

Дяк начебто змалів, похнюпився й почервонів.

– Так приємно вам, В’юцко, мені допікати? – спитав зовсім тихо. – Я прийшов до вас не з тої причини, самі здорові це знати… Мене запрошено, як гостя, і не я маю платити, а милостивий пан канцеляриста.

Тільки тепер вона помітила мене. Стояли ми в простій хаті, серед якої – довгий стіл з двома рядами лав по боках, недавно його й вимито, бо світив вологим жовтим деревом. Ми тримали погляди зіткнутими довше, ніж належалося, бо ні я, ні В’юцка не хотіли поступитися. І доки дивилися ми отак, її вогонь нестримним потоком вливавсь у мене. Я ж був не з плохих і здатний послати у відповідь вогонь так само палкий; зрештою В’юцчині повіки затремтіли, вона зітхнула й відвела очі. Тоді пішла, тримаючи в руках віхоть, у далекий куток, але там не знайшла для себе роботи. Тож повернулася різко, і я уздрів холодну, розважливу жінку, неприступну й далеку.

– Цього разу я вам вибачу, пане Дяче, – сказала зимно, – і то тільки з пошани до пана канцеляристи…

Дячок уже сидів за столом і пригладжував рукою вуса й бороду, в той час, як обличчя його всміхалось і палахкотіло.

– Завше були до мене милосердні, пані В’юцко, – сказав підхлібне.

Але В’юцка не відповіла, а статечно попливла до сусіднього покою.

– Коли відпозичу вам свою книжицю, – сказав мені Савич, – прочитаєте там пісні, які я склав на честь цієї жінки. Одна із них має строчкогранення: "В’юцка", а друга:

"В’юцко мила моя". Я витримав їх у строї світових пісень, тобто не дбав про правильний силабічний вірш: так воно прикладніше співається. Я сам склав мелодію і співаю, коли мені важко на серці…

Дяк сидів переді мною несподівано помолоділий, зараз я не дав би йому й сорока.

– Скільки вам літ, пане дяче? – спитав тихцем.

– Що там балакати про мої роки? – відказав смутно дяк. – Роки вимірюються, як у дерева: накладеними на душу смужками наших нещасть.

– Пан дяк уважають себе молодим, – сказала, заходячи із штофом, В’юцка. – Насправді пан дяк – як трухляве дерево, де вже нема смужок. Боюся, що сьогодні-завтра мені доведеться збирати його порох замість грошей, що він їх мені винен.

Дяк зворушено подивився на В’юцку.

– Я завжди був впевнений, що ви до мене добре ставитеся, В’юцко, – сказав ніжно.

Вона засміялася високим сміхом і звела гордо голову.

– Сідайте з нами, В’юцко, – сказав я. – Буде нам веселіше.

– Хочете розпитатись про вбитого? – спитала вона занозисто.

– Про вбитого вивідує пан наказний сотник, – сказав я, невідривно дивлячись на В’юцку і приймаючи в себе її нестримний вогонь. – Моє діло зарисувати.

– Як і в пана дяка, який складає вірші й приносить їх мені…

Ми обоє зніяковіли, адже були биті однією пристрастю. І він і я мали заповітні книжиці й уписували в них усе, що зустрічали цікавого: вірші, свої й чужі, оповіді, легенди й історії. Дехто з нашого брата, запаленого пристрастю до писання, вершить літописні повіствування, як, приміром, старий Самійло Величко, в якого я був колись хлопцем у науці. Тільки Самійло був із тих великих, до яких не підступишся, ми ж із дяком Стефаном простіші – думки й помисли в нас, здається, земні. Та й самі ми земні, раз притягло нас у цей підвечірок таки до В’юцки. Вона ж – наче ота рудівська земля, манила й притягала. Дивлячись на неї, обпікався погляд, куди б не потрапляв: на обличчя, шию, груди чи руки. Здавалося, торкнися її – і спалахне, як сніп, високим та гарячим полум’ям, який спопелить заодно й палія. Ми із Стефаном хотіли бути такими паліями, тільки надії у Стефана було, здається, мало. Я знав це, бачив-бо його чисті, як джерельця, й напрочуд смутні очі. Він поблід, і в ньому почав проступати той колишній чоловік, котрий був і хлопцем колись, і юнаком. Я не міг заперечити: був він гарний, цей славний Стефан Савич, і на В’юцчиному місці я поставився б до нього милостивіше. Але жіночий дух не витримує відданої покірливості, побіч неї він гасне.