Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Кочубей поплямкав губами й примружився, тоді знову заговорив, викруглюючи очі й трощачи звуки, наче горіхи, – оповідав про те, як пішли вони до В’юцки Безкровної і як бавилися там, пили, співали й танцювали, а найліпше з усіх співав Хома Біда, бо він і в церкві співа. В’юцка плакала, розчулена тим співом, бо вона завжди плаче, коли співають.

На це слово засвітилися очі в Стефана Савича, а на обличчя лягло щось, наче усмішка.

– Ну, а після того?

– Після того я залишив їх учотирьох, а саме Хому Біду, стадника Михайла, убитого Петра й Івана Дядечка, а сам поїхав ще вдень додому. А приїхавши додому, спав…

Він упав тоді голічерева просто на траву під яблунею і захропів так, що кілька яблук упало йому на виставлене черево, відбивши звук, наче впали вони на котел. І йому приснилися військові музики, що дують у труби і б’ють у котли, а він і є той бубон, розпечений сонцем. Так спав він день і ніч, а потім ще півдня, а потім, трохи прочунявши, ще одну ніч, аж нарешті розбудив його сердюк, щоб привести до школи на допит. Тоді-то він хапнувся рукою за волосся й зачавив напівмертву муху, безнадійне зудіння якої супроводжувало весь його сон.

– Хто може за тебе посвідчити? – спитав Іван Скиба.

– Господар Василь Бабій, який живе на хуторі пана судді Ягельницького.

– Чи був між вами якийсь завід, спір чи суперечка?

– Господь милував, – зітхнув Кучерба. – Та я, знаєте, панове урядові, такий, що, здається, ні з ким у житті й не сварився. А про те вбивство мені сказав тільки ваш чоловік, пробудивши…

Він закліпав повіками, дивлячись на нас добродушно й нелукаво, а я гукнув на дячка, щоб підписався за нього. Савич, однак, твердо спав. Тоді Кучурба підійшов до нього й торкнув, як дитину.

– Авжеж, авжеж, – підхопився Савич. – Зараз я, за твоїм проханням, підпишуся…

14

Господар Василь Бабій за Кучурбу, чи ж бо Кочубея, посвідчив.

"Коло докручується", – подумав я, стаючи біля вікна й дивлячись на вишневий садок, покритий червонястим листом. Біля садка стояв одягнений у чорне чоловік, і завмер, начебто відлякував від вишень горобців. "Ще їх сюди прийде троє, – снувалася несамохіть думка, – і одного з цих трьох ми заберемо з собою". Я повернусь у свій дім, де в мене ні родини, ні слуг, і надчікуватиму справжньої осені. Слухатиму льопіт дощу й шум дерев, якими обсаджено моє обійстя. Записуватиму в свою книжицю почуті історії чи переписуватиму такі історії з книжиць позичених. Потім читатиму їх уголос для себе. Складатиму вірші якнайправильнішим силабічним віршем і читатиму їх знову-таки собі. В цьому я знайшов дивну відраду, і це освітлює мою самотину. Я тоді спокійний і впевнений, і мій спокій зовсім не сірий.

Сірий спокій живе тільки тут, думаю я, у цьому не зовсім звичайному селі, і я боюся винести його з собою. Боюся, що курява тутешніх доріг таки просочиться в мене, і не вимити її ні водою, ні настоями трав.

– Погано виспалися, пане Савичу? – підсів я до дячка в той час, як наказний сотник позіхав, аж щелепи роздирав. – Так твердо ви заснули.

– Все це бісова В’юцка, – всміхнувся тепло дячок. – Не така це жінка, щоб дала виспатися!

Я викруглив на Стефана очі: досі мені здавалося, що з В’юцкою був таки я.

– Це вам не наснилося, пане дяче? – не втерпів спитати.

Дяк тихо розсміявся. Вчувалося в тому сміхові щось загадкове: Савич, очевидно, знав більше за мене.

– Чи великий маєте в тої жінки борг?

– Мій борг у неї вічний, – проголосив Савич і дістав з-за столу оправлену у шкіру книгу. – Ось кннжиця, що хотіли ви переглянути.

– Найнудніші люди – мудрагелі, як ви з дяком, пане канцеляристе, – сказав на повний голос Іван Скиба. – Шепчетесь у кутку, як дівки на виданні. Що воно там за книга?

– Вірші, ваша милість, – сказав покірливо Савич. – Цікавитеся віршами?

– Я? – скрикнув здивовано Скиба. – 3 чого це вам упала така дурниця до голови? Коли б ще там було написано, як добру вишнівку зробити!

– Цього писати не тра, – сказав поважно дяк. – Таке знання, ваша милосте, й без книжки живе…

По цьому слові в хату зайшов стрункий красень з пухнастими вусами і з темними палкими очима. Щось було в його обличчі відчайдушне, але й ніжне – обвітрене, смагляве, проте негрубе.

– Я Хома Білоусенко, він же Біда, коровник пана Дмитра Маркевича, – сповістив він хрипким, але впевненим голосом.

– Знаєш, чого тебе покликано? – спитав Скиба.

– Ціле село знає, – сказав Хома.

– Ну то розказуй.

– Було воно так. Ішов я по ділу і біля Круглого озера, якраз за селом Рудівкою, здибався з Іваном Нечердою, що звуть його Дядечко, і з Петром, не знаю, як на прізвище. Вони йшли з Линовиці, бо там вони за стадників…