Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Вони спершу злякалися, коли звелася над порожнім ровом біла хитлива постать.

– Люди, зачекайте, – сказав Іван з перестрахом. – Щось водить мною, допоможіть!

Наближався до них, обережно вимацуючи дорогу, а коли підійшов, то Куций із шуряком побачили, що очі його заплющені.

– Коли це недалеко, – попросився Іван, – відведіть мене до Наумця, мого знайомого…

– Ми його й повели, – сказав Куций. – Наумець узяв його, там він і ночував. Самі ж ми пішли повз Маценкову кошару додому.

– А не чули якогось крику? – спитав Іван Скиба. Куций хитнув заперечно.

– Є свідки, що ночували ви на хуторі?

– Що ночували, є, а що прийшли туди опівночі, нема. Всі вже спали.

– Як нам проїхати до Наумця?

– Отак просто і їдьте. Третя хата з того кінця Наумцева.

Куций знову відступив у свій вишневий садок, де завмер, дивлячись, куди ми поїдемо, а я вперше за весь час відчув інтерес до цієї історії. Здається, таки доходили ми в ній кінця і останні нитки от-от мали опинитись у наших руках.

– То що, пане наказний сотнику, – сказав я. – Здається, нам не треба буде й ради скликати?..

Ми бігли кіньми по вузькій, курявній дорозі, за нами ставала хмара.

– Ще трохи – й порудіємо зовсім, – показав зуби Скиба.

– І не пізнає вас жінка!

– Еге ж! – засміявся наказний сотник. – Скаже: іди геть, я свого чоловіка чекаю. Без нього не впускаю в дім.

– Ви чули щось про того коня, пане Іване? – спитав я. – Що дише вогнем і з’являється тільки на світанку?

– Це, здається, така ж байка, як і про месію, – блиснув зубами Скиба.

– Я теж так подумав. Але знаєте, що мене в цій історії вража?

Наказний сотник повернув до мене рудяве обличчя.

– Те, що шукав убитий Петро в цих краях саме коня з байок.

18

Ми проїжджали повз школу, на порозі якої, скулившись, сидів загадний дячок Стефан. Коло нього стояв гарний чорноокий хлопчик і з цікавістю зорив на нас.

– Може, проведете нас, пане дяче, до такого собі Наумця? – сказав Скиба.

– Чи не легше послати за ним? – спокійно спитав дяк.

– Не хочемо губити часу, – очі в наказного сотника блиснули, він уже поспішав – хотів сьогодні-таки завершити справу та й податися додому до своїх льохів та барил.

– Сідайте до пана кацеляристи! – наказав він. Я натягнув повіддя, і дячок легко, наче птах, вилетів на круп. Обхопив мене ззаду руками, і ми з наказним сотником приострожили коней.

– А що, пане дяче, – спитав я, повертаючись до Савича, – записали ви в книжицю історію про коня?

– Чому б не записав? – сказав дячок. – Таке гріх би було б і не записать!

– Віршами записали чи просто?

– Звісно, віршами, пане канцеляристе. І знаєте, до чого я доміркувався?

– Скажете, пане дяче.

– Треба вірш до пісні наближати. Чуєте, як біжить кінь? Є щось таке, чого нас забули навчити в академії, але про це ще Мелетій Смотрицький писав.

– Що ж воно таке, пане дяче? – спитав я зацікавлено.

– Прислухайтесь до того, як іде кінь. Чуєте, в тому є музика. Тра-та-там! Тра-та-там!

– Отже, ви пропонуєте омузичити вірш?

– Та ж звісно! – майже закричав за спиною Савич, бо коні пішли через міст і загримотіли об дошки. – Тоді кожен вірш можна буде заспівати…

– Як же ви цього досягаєте?

– Відбиватиму в ритмі наголоси.

– Так, як іде кінь?

– Саме так, пане канцеляристе. Як у пісні. До речі, такі вірші вже й до мене писали…

Але нам треба було припинити цю поетичну розмову, хоч як вона нас цікавила, – під’їжджали до Наумцевої хати. Сам Наумець був чорний, як циган, з кучерявою головою, низький і широкоплечий, з кривими ногами вершника.

Наказний сотник зіскочив з коня й перестрибнув через перелаз. Ми пішли слідом.

– Це ви, мабуть, про Дядечка хочете взнати? – спитав спокійно Наумець. – Прошу до хати!

Двері були низькі, і нам зі Скибою довелося згинатися. Наумець і дяк пройшли у них вільно.

Покій перетинав важкий дубовий сволок з вирізаними на ньому словами, що хату будував у 1674 році Іоанн Наумець.

– Це було з сьомого проти восьмого, в неділю вночі, – сказав Наумець, сідаючи на лаві і широко розставляючи коліна. Його довгі руки лягли на стегна – сидів, наче щохвилі готувався скочити. – Опівночі прийшли до мене Маценковий підсусідок і його шуряк Зінько, Федоровичів вівчар, і привели Івана Дядечка, його ще Нечердою звуть, линовицького жителя.

– Чий це хутір, що ти сидиш? – спитав я.

– Хутір того ж Маценка, а колись був наш, – сказав Наумець, не вичислюючи титулів свого господаря.

– То привели до тебе Дядечка…