Валерий Шевчук - Три листки за вікном

ВІРШІ ДЯКА СТЕФАНА САВИЧА, ВИПИСАНІ З ЙОГО "КНИЖИЦІ"

ПІСНЯ СВІТОВА

Веселися, ясний цвіте, день у дзвони дзвонить,

Юж ця жінка-чарівниця так мене полонить.

Цівки злотні, цівки злотні дощ із хмар пускає,

Краплі б’ються і сміються – жінка не чекає,

А лиш манить, тяжко манить, вже душа дощ сипле –

Мої сльози непролийні, – серце туга щипле.

Он як тяжко світло зріти, що з очей спадає,

Як те личко чарівниче в сутіні палає.

Любо, любо, квітко цвітна, несмертельна згубо,

Юж не знаю, де подітись, – занедбала люба.

Бачить бог моє страждання, бачить – не збавляє,

А у мене в серці чорна квітка виростає.

* * *

Спів тихий чую, птиця десь там піє,

А в мене серце б’ється, тужно мліє.

Тепер я бачу: день і ніч влилися,

В коханні чи у герці ізплелися!

Етер тепліє, нива червоніє,

В рудавім пилі стежка даленіє.

Приходить туга в душу і гнітить,

Спинити хочу цю біжущу мить.

Аж ні! Безсилля серце мені млоїть,

Невгадна думка мозок непокоїть:

Нема у світі забічі-притулку,

Без свого дому серцю завше мулко.

Спів чую тихий, чарівниче грання,

Приходить знову ще одне світання,

А я у поле йду незвідь-чого,

Шукати щастя, розвіту свого.

Вітаю день я теплий, променистий,

Що світлих рос одяг тремке намисто.

"Ізгинь, печале!" – шепчу сам до себе,

А туга в серці, наче чорний лебідь.

Чи перебуду й чи прийду колись ще

До обрію, ідо сонцем ясно блище?

ПІСНЯ СВІТОВА

Сіро навкіл, хоч у барви світ увесь вдягнувся,

Хоч розбризкує він соком, наче лук напнувся,

І стріла ось-ось помчиться в простір миготливий,

В небо вдарить і розколе, кров проллє на ниви.

І в червоному тумані раптом зрине цокіт,

Кінь іржисто засміється, кінь вогненноокий,

Кінь помчить в рудавій хмарі, поламавши путо,

Кінь вогнистий і шалений – полетить розкуто.

Ще хвилина невелика. Що ся воно діє?

Що це сталося у миті? Кінь чомусь шаліє!

Криком трусить, грива має, полум’я вергає,

Землю топче, розбиває, скоку добавляє.

Не торкається дороги: тінь злетіла біла –

Розгорнулися по небу велетенські крила.

Я біжу відтак по грудді, червонястім грудді,

Роздимаю, роздираю криком собі груди.

Почекай-но, коню віщий, дай на себе сісти,

Бо земля мене вже хоче проковтнути, з’їсти!

О, ковтає! Постривайте! Я загруз по ноги,

Вже не маю чим дихнути, вже нема нічого!

Почекай-но, коню віщий, занеси швидкіше

В те червонеє безмежжя, у криницю виші.

Дай напитися із неї, не доводь пропасти,

У вогненно-синю пащу не давай упасти!

Кінь шаліє, хмари топче, іскри – як пороша,

Я, в землі по пах, волаю і молюся-прошу:

Дай води своєї, коню, хоч одну краплину

З-під свого копита, коню, бо навік загину!

Крапля крапле, синя крапля, світоньку широкий!

Але що це? То сльозина впала з мого ока.

РОЗДІЛ II

Петро утеклий перший

Рудівська історія, здається, не мала б продовження і залишилася б назавжди нерозгадана, коли б не заїхав до нас лохвицький сотник Гамалія. Саме він і розповів про Петра Запаренка, жителя міста Лохвиці, і про Оришку, дочку козака Костя Греся.

– Чи не той це Петро, що знайшли у вас його вбитим? – спитав сотник і описав Запаренка.

Той теж був русявий і мав таку ж одежу, що й убитий, але скільки їх, русявих, ходить по нашій землі? Скільки їх, однаково одягнених, подумалося мені, адже люди завжди і скрізь намагаються одягатися подібно один до одного.

Я вислухав розповідь сотника Гамалії й дещо розпитався. Ввечері я знову про те думав; здалося мені, що той убитий Петро й Петро Запаренко таки міг бути один і той же. Вже покоїться він у землі, і та смокче його і з’їда; сам він ніколи нікому не оповість своєї історії. Думав про те з притамованим, не зовсім збагненним смутком. Попри все те, що відбулось у Рудівці, весь час тривожило мене. Часом згадував і дивну жінку В’юцку Безкровну, і те, що саме вона могла знати в цій історії більше. Але, здається, нікому вже не потрібно такого більшого знаття: справу записано в міські книги, і тільки хтось із писарів, стираючи порох, може її прочитати. Таким писарем є і я, отож і думаю часто над речами занехаяними.

У ту ніч, коли ходив я неспокійно по своїй хаті й думав про нерозгадане вбивство, гуляв надворі великий вітер. Весь дім, у якому я мешкав, було заповнено густим тривожним шелестом та шумом. Я перечитав уголос вірші рудівського дяка, але сьогодні це не принесло мені полегші. Через те сів до столу й почав писати вірші власні.