Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– А полинівка, ваша милість? – озвався Стефан Савич. – Полинівка, гадаю, була б несогірш!

– Ні, ні, саме кусака, пане дяче, – трохи нетерпляче сказав Скиба. – Повірте мені, я вже на цьому ділі вовка з’їв. Чи не так, пане канцеляристе?

– О так! – поспішив згодитися я. – Як на мене, ваша кусака надто вже люта!..

– А що я кажу? – розреготався Скиба. – Саме її й треба, щоб за такої погоди не заснути.

7

Шинкарка пана Дмитра Маркевича В’юцка Безкровна була чимось схожа на ту молодицю, котра несла воду, але очі мала веселі, а обличчя задерикувате. Побачивши її, дячок раптом почервонів, як варений рак, і це було зовсім незвично для цього вже немолодого чоловіка. Шинкарка була гарна. Пишна станом і ясна обличчям, мала матову, ніжну шкіру, яка в сутінку хати світилася, очі її – рудувато-сині, як і одежа, в яку вбралася.

– Нарешті я вас застала, пане дяче, – сказала В’юцка, забувши про нас, урядових осіб. – Обіцялися заплатити борг, а не віддали. Заявляю тут перед панами урядовими, що, коли не заплатите, позиватиму вас перед суд.

Вона казала це владним, грудним голосом, у якому пробивалися все-таки жартівливі нотки, але Стефан Савич від тих слів поник і зів’яв, опустивши очі, і стояв нерушно, тільки правиця його спазматичне стискала й розтискала пальці, зрештою, дячок сховав ту руку за спину. По тому звів на шинкарку очі, і в них засвітилося стільки ясно-голубої печалі, що В’юцка не витримала й засміялася.

– А добре налякала вас, пане дяче?..

Стефан Савич дивився на неї болящими, засоромленими очима, коли ж раптом розгладилося його лице, а зморшки зникли з нього.

– Жартуєте з мене, пані В’юцко, – сказав майже пошепки.

– Ми не для жартів покликали тебе, В’юцко Безкровна, – прорипів урядничим голосом Іван Скиба.

– Чи ж не знаю, що не для жартів, – блиснула зубами В’юцка. – Хочете про стадників розпитати, чи не так? Про них я знаю таке…

– Зачекайте хвильку, В’юцко, – сказав я, бо, задивившись на молодицю, мимоволі зламав собі перо. Витяг нове зі скриньки і почав надточувати його ножем, вийнятим із тої-таки скриньки. Очі мої при тому не гайнували: я роздивлявся жінку й думав, що не один губив через неї голову. Дивилася, гордо випростана, наче знала непереборну силу своїх чарів, а на вустах її блукала ледь помітна всмішка. З усіх, хто був у покої, тільки Іван Скиба залишився байдужий; він зорив, нудячись, у вікно, і, певне, шкодував, що не захопив із собою кусаки чи жерделівки.

– Кажіть, – дозволив я, намилувавшись з жінки.

– Та мені й казати нічого, – згорда відказала В’юцка. – У неділю, сьомого вересня це було, не раніше, як у вечірнім опрузі, прийшли до мене в дім, де живу, Хома Біда, коровник того ж пана Маркевича, на грунті якого і я сиджу і товаром якого шинкую, ще якийсь стадник, той убитий чоловік і товариш його, хто вони, бозна!

– Всього їх чотири було?

– Та ж чотири. Біда купив на віру три кварти, платячи кварту по п’ять копійок.

– Сварилися вони?

– Ні, – відказала шинкарка. – Отой стадник скоро від них поїхав верхи на коні, а ті три. Біда і вбитий з товаришем, ще сиділи в мене. Потім пішли і вони.

– П’яні були?

– Та вже ж, – кинула В’юцка. – Коровника Біду забрала його жінка зовсім захмелілого, а ті двоє пішли просто на Рудівку через гребельку Огроновича.

– Коли саме це було?

– Худоба до села поверталася, – сказала В’юцка. – Сонце ще не зайшло…

Худоба поверталась у село. Була червонясто-рудява і повільно йшла, похитуючи рогатими головами. Я побачив, як збиває та худоба червонясто-синю куряву, що покривала всю череду, начебто в рудий туман загортала. А ще я побачив вершника, що стримів над тією хмарою, і двох незнайомців, що зупинилися на греблі і в них начебто весь хміль пропав. Стояли й дивилися, і сонце біля їхніх ніг золотило воду, – перед ними й позад них, – вони немов у багряне полум’я потрапили: надійшла така уроча хвилина.

Один із незнайомців, той, кого мали перегодом знайти мертвим, підняв руку й показав кудись удалину, можливо, на рудувато-припухлі поля чи на череду, що повільно впливала в село, як довжелезний рудявий звір, в якого по тілі натикано безліч коров’ячих рогів. Я знаю, що відчували під ту хвилю ті двоє: потаємний, тихий, але беручкий острах. Відчували, що вдихнули того рудявого пороху, і в них зовсім пересохло в горлі, а в тіло їхнє входив золотий пісок, який засівав їх, наче були вони червонясто-синьою нивою, а пісок отой – зерном…

Я здригнувся, бо в тиші, що зависла після відходу В’юцки Безкровної, різко пролунав голос дячка Стефана Савича: