Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Щось темне й кошлате торкнулося мого серця, як торкалося завжди, коли бачив я мертвого, – чорна тінь хитнула простір. Зирнув на людей, що зібралися тут, і здалося мені, що постаті зламалися і схитнулися, наче відбиті у воді. Я, однак, згасив цей мимовільний спалах, бо наказний сотник уже схилився над мертвим і задер на ньому сорочку, оглядаючи труп. Я вийняв зі скриньки, прив’язаної до сідла, перо, відкинув покришку паламаря і, поклавши дощечку на круп коня, приготувався писати все, що мені скажуть.

Іван Скиба говорив глухо, начебто бив у нетуго натягнений тимпан, а моє перо хутко бігало по папері. Ніхто не знав ні імені, ні прізвища вбитого, а були на ньому знаки такі: голова спухла і пробито її на лобі в двох місцях. На грудях – битий знак, величиною з п’ятак, круглий, червоний, обкипілий кров’ю, невеликий битий знак біля шиї. Скиба перевернув замордованого, і всі тихо зойкнули: вся спина була опухла й червоно-синя по пояс. Так само побиті й чорно-сині були руки.

– Дрюком били, – сказав Дмитро Куриленко.

– А може, й обухом, – озвався Лук’ян Попович.

Я так і записав: бито києм чи обухом.

Наказний сотник звівся, витяг хустку і втер мокре від мжички, що знову замиготіла над полем, обличчя. Він стояв, якийсь час дивлячись на убитого, тоді відвів погляд і зиркнув на довколишні поля. Я мимоволі подивився туди й сам і здригнувся: щось уразило мене в тому краєвиді, як, очевидно, й наказного сотника. На перший погляд, не було там нічого особливого: краєвид як краєвид. Але вчувалося там інше. Поля тяглись у глибину, сірі й драглисті, начебто спухлі, як спина цього вбитого. Власне, ота схожість землі й спини вбитого і вражала найбільше. Над усім цим зависло сіре, крицеве небо, яке лежало так низько, що між полем та небом залишився вузький проміжок. Мене потягло в глибину цього сіро-червонястого спокою, туди, де немає ні стежок, ні доріг, в іржаве місиво, яке тільки й чекає, щоб упала на нього жива істота. Тоді вона ковтне й виплюне її такою, якою бачимо цього русявого незнайомця.

Наказний сотник, однак, розмірковував простіше. Повернувся до людей і спитав:

– Хто знайшов тіло?

– Федір Криворученко, мій вівчар, – сказав Степан Джевага, якось дивно пересмикнувши шиєю. Тоді всі подивилися на Степана Джевагу, і я вразився, які в усіх спокійні й по-однаковому викруглені очі.

2

Федір Криворученко переступив поріг школи, де ми сіли з Іваном Скибою, щоб вести допити, й подивився на нас чорними, пронизуватими очима.

– Я гнав вівці, – сказав він. – Було це в понеділок, восьмого вересня, за гребелькою рудівського козака Івана Товкачівського.

– Скільки це від села? – спитав Іван Скиба.

– За одну верству, біля Товкачівського хутірця.

– Це того, що в одну хату?

– Еге ж, – відповів Федір. – На ниві його милості пана полкового писаря Тодора Галенковського.

– В яку це було пору?

– Саме коли сонце сходить… Був він у шароварах та білій сорочці. Я подумав: щось воно біліє! На ногах у нього були постоли, під головою лежав бурдючок, а чи щось було в ньому – не знаю. Ще я бачив хустку бежеву й пояс.

– Кому зголосив про вбитого?

– Підсусідкові Герасиму, що його звуть Паламарем. Він на тому Товкачівському хуторі живе з жінкою та дітьми.

– Далеко це од хати?

– З добрих шістдесят ступнів, – сказав Криворученко.

– Герасим оглядав тіло?

– Оглядав, але не чіпав, – сказав Федір. – І от що ми побачили: там, де лежало мертве тіло, місце нестолочене, і ніякого знаку не було, що саме тут його вбито.

– Правду свідчиш? – спитав, пильно позирнувши, Скиба.

Тоді Федір Криворученко витягся, а обличчя його зробилося поважне, навіть урочисте:

– Кажу під совістю святу правду! – сказав і ступив у мій бік, щоб підписатися під своїми словами.

Я пильніше придивився до нього. Мав сірі звужені очі, і стояло в них щось завмерло-застигле, як і в тих рудівських полях, що ми їх нещодавно оглядали…

Я ступив до вікна перш, ніж прийде Герасим Паламар, щось покликало мене подивитися ще раз на ті дивні червонясті поля. Але звідси не побачив я піль, тільки шматок вулиці й молодицю, що йшла боса по дорозі, несучи на коромислі дерев’яні відра. Вода вряди-годи виплескувалася на дорогу, а молодиця, начебто відчувши мій погляд, повернулася. Я вразився на зовсім молоде, прегарне обличчя, мене обпекли великі тужні очі, а вуста молодиці розсунулися чи до сміху, чи до плачу…

– Оце повернемося додому, – сказав у мене за спиною Іван Скиба, – то спробуєте, пане канцеляристе, моєї ягодянки. Кладу я туди все, що набереться: малину, смородину, груші, яблука – хай буде навіть упале з дерева. Додаю агрусу, вишні – всього потроху. Коли ж перешумує, забиваю в міцне барило, бо воно виходить пінне…