Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Мені вже не здавалося, що вони кинуться на небокрай для безтямного завойовництва, я був упевнений у зворотнім: вони стоять на припоні, їх тримає земля, і їх покликано, щоб отак стояти: вітрила, які зупинилися.

Я теж не міг зрушити з місця під цими осяйними хмарами, сам на сам із ними, з безліччю нерозв’язаних думок та химер у голові, в мороці, хоч наді мною рівно й нерушно світилося біле полотно.

Відчув, як тахкотить у скронях кров, а сам я розчиняюся серед неземного срібла, мертвого, але запаморочливого, яке не гріє і не палить, але сяє. Так, я був переконаний, що це й не вогонь, який спалює вітрильники, котрі навіки зупинилися, – це щось інше. Я дивився, хапав поглядом світло – ні, тут немає ані змагання, ані спалювання. Є лише сяйво, рівне, вічне, яке не освітлює землі й мозку, але їх заспокоює.

Хмари горіли зачарованим вогнем: казкова з’ява срібних полотниськ, які прийшли подивитися на землю і вмиротворити її. Адже на неї покладено величезний тягар і вона стогне під ним: вона ж бо чи не є єдине небесне тіло, на якому живуть дивні створіння, котрі вміють і можуть відчувати себе і світ…

РОЗДІЛ І

Сірий спокій

1

Розпізнавати труп, який знайдено за селом Рудівкою, послано наказного сотника Івана Скибу, котрий уважався за найуправнішого в таких справах. Він попросив товаришувати в цьому ділі мене, канцеляристу сотенної канцелярії Петра Турчиновського, щоб занотовувати все висліджене – це я мав потім уписати до міських книг.

Ми рушили у Рудівку верхи.

– Ну, пане канцеляристе, – сказав наказний сотник, – цього літа мої льохи наповнилися добряче. Вродив славний агрус, і я зробив барило агрусового вина. Не знаєте, як його роблять?

Повернув у мій бік обличчя: очі його були сірі, можливо, через відбите в них небо, і мружилися. Стояв у тих очах, як і в полях, що розстелялися навдокіл, сірий спокій.

– Ви, пане наказний сотнику, – відповів я, – великий мастак до виготовлення напоїв. Я ж у тому, самі знаєте…

Говорив цю фразу розтягло, бо й голос мій плив серед сірого спокою навколишніх нив трохи змінено. Можливо, починав відчувати і день цей, і його настрій.

Нам у обличчя віяв вітер, злегка моросячи, бо небо сипало мжичку, яка обсівала нашу одежу дрібними цяточками.

– А що, пане наказний, – сказав я, втираючи рукавом обличчя, – чули, може, про якогось там месію балакають?

– Пусте, то й балакають, – виплюнув згусток слини Іван Скиба. – Людям не так їсти дай, як побалакати.

– Дивне не те, – сказав я, переганяючи коня через калюжу, – що чоловік, котрий видає за месію, з’явився. Я не раз читав у книгах, що псевдомесіями в різні часи повниться світ. Дивно те, що він з’явився таки в нашій стороні.

Скиба завернув до мене сіре, мокре обличчя.

– Не вам мені казати, пане канцеляристе, – мовив він, – але в святому письмі заповіджено, що справжній месія прийде вдруге на землю не задля миру.

– Так кажете, – пирснув я, – начебто упевнюю вас, що той месія справжній. Просто дивні чутки ходять по нашій землі.

– А хіба наша земля не християнська? – спитав Скиба.

– Християнська, але месії її поки що обходили, – сказав я не без гумору, і наказний сотник усміхнувся й собі. – Отож мене цікавить: чи справді й між нашого народу з’явився хтось такий, хто посмів ставити себе поруч з богом?

– А мене більше цікавить, пане канцеляристе, як зробити добрий мед чи наливку. Людині гріх заноситися так високо…

Ми під’їжджали до села. Збоку в полі виднівся гурт людей, і наказний сотник завернув коня. Неподалік стояла самотня хата, обгороджена тином, до неї вів ледь утоптаний путівець.

Люди й справді стояли довкола трупа, задля якого ми й вирушили в цю мандрівку. Обличчя в усіх були так само зарошені – всі вони, наче на команду, повернулись у наш бік. Був тут, як виявилося з подальшого опиту, рудівський піп Семен Ващенко, рудівський-таки козак Степан Джевага, його небіж Яків Джевадський, значковий товариш Дмитро Куриленко, козак Лук’ян Попович, посполитий Онисько Волошин і дячок села. Рудівки Стефан Савич.

Іван Скиба зіскочив з коня і, затримуючись на кожному, пильно обдивився всіх, що стояли супроти нього.

– З вашого дозволу, панове товариство, – сказав, – оглянемо тіло…

Я зістрибнув з коня й собі і підійшов до вбитого. Це був русявий молодик років двадцяти п’яти, худорлявий і круглолиций, з голеною бородою і з русявими вусами. На ньому були білі вовняні шаровари й сорочка.