Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– А що, панове, чи правду повідають, що на нашій землі з’явився месія?

– І ви цієї? – сказав, встаючи й розминаючи тіло, Іван Скиба.

– Питаю, бо люди ви урядові, – сказав трохи улесливо дяк. – Хто зна, може, про це було від його ясновельможності звідомлення?

– Брехні це все, – сказав невдоволено Скиба. – І ніякого про це звідомлення від пана гетьмана не було…

8

Обідали ми в попа Семена Ващенка, де я сидів обіч з дячком Стефаном. Піп розмовляв з наказним сотником про способи виготовлення всіляких напоїв, і вони так захопилися, що ми могли з дяком перекинутися словом. Щоб не заважати господарю й наказному сотнику, розмовляли тихцем і латиною, а обговорювали основні закони поетики. Савич знав їх напрочуд докладно, додаючи приклади з римських авторів, і я був уже певний, що його книжиця має бути цікава. Він подобрішав до мене і нарешті згодився випозичити її, а я наперед відчував задоволення, яке завжди маю, читаючи щось прикладне до своїх настроїв. Тоді заливає мене всього тихий, рівний спокій, я начебто на високу гору підіймаюся, де чисте, блакитне повітря, весь світ кладеться переді мною, і я залюбки з нього милуюся. Я висловив цю думку Савичу, і той радісно захитав головою.

– Так, – мовив він, – мистецтво поетичне – це погляд птаха на землю. Не завжди і не кожному дано такий дар, але людина все-таки вміє вивищуватися. Греки недаремно помістили Парнас на горі.

Я згадав книгу Івана Орновського, яка була в мене, і його уявний політ під хмари.

– Ви говорите про "Спезу дорогого каміння", – підхопив Савич, і його очі зворушено закліпали. – Нам читав уривки з тої книги Митрофан Довгалевський.

– Я вчився пізніше. Поетику в мене викладав Георгій Кониський.

Ми говорили про такі-от речі, прихилившись один до одного, і наші голоси, певне, були таємничі, бо, коли звели очі, побачили, що на нас німо дивляться піп і попадя, наказний сотник і поповий небіж, котрий був при церкві дияконом – Семен Ващенко клопотався, щоб небожа вже було затверджено на його місці.

– Готуєте, ваші милості, супроти нас змову? – пожартував Іван Скиба. – Розмовляєте по-вченому і робите нас, темних, дурнями.

Я перепросив наказного сотника й господарів, з’явивши, про що була наша розмова.

Тоді вони засміялися. Розтулили одночасно роти, і ми з дячком змушені були сміятись і собі, щоб догодити хлібодавцям.

– Вчені мужі, – поважно сказав Скиба, – граються часом, як діти. Але пора нам до розправи…

Він звівся, подякував господарям за хліб-сіль і особливо похвалив вишнівку та спотикач із м’яти, що вчинили й ми зі Стефаном.

Мжичка перестала сіятися, хмари підбилися вище і знерухоміли. На вулиці, по котрій ми йшли, не було ні душі. Навіть свині не валялися, як звичайно, по калюжах – було холодно. Листя на деревах непорушне завмерло, а сама дорога м’яко відсвічувала червінню. Вікна хат наче полудою вкрилися – дивилися більмасто й затамовано. Не чути було ні гавкоту псів, ні ревіння худоби – село немовби вимерло, хоч ми знали, що звідусюди дивляться на нас спокійні, пильні очі. Цілий світ виповнювався тими очима, здавалося, відокремилися вони від тіл і плавали в повітрі, всі рудаво-золотисті і, як шибки, покриті поволокою. Я відчував од того дивне напруження і, може, тому здригнувся, коли почув неквапний, приглушений Савичів голос.

– Дивна річ із тим месією! – сказав він. – Урядові про те мовчать, а люди, наче рій, гудуть…

– Бо людям треба про щось густи, – буркнув Іван Скиба.

– А коли б він з’явився? – спитав я.

– Не доведи господи! – мовив Скиба. – Я ще хочу, пане канцеляристе, зробити такого спотикачу з м’яти, який ми пили у попа!

9

Нас очікував у дворі Лук’ян Кнуренко, стадник значкового товариша Нестора Федоровича, один із тих, котрі пили з убитим. Був високий та худий, і все в ньому було довге: руки, ноги, голова, ніс та шия. Коли ж звівся з призьби, ми відразу ж змаліли і задерли голови, щоб побачити його мале обличчя. І тільки коли зайшли в хату й порозсідалися по місцях, я помітив, що він ще молодий.

– Скільки тобі років? – спитав я.

– Двадцять два, – відповів Лук’ян.

– Розказуй, що знаєш, – наказав Іван Скиба і прикрив долонею рота – після обіду мав звичку поспати.

– Хіба я що знаю? – протяг Лук’ян, заклав руку за шию й зашкрябав потилицю. – Хороба його знає, що там приключилося…

– А ти таки не знаєш? – зіронізував Іван Скиба.

– Та де! – заговорив поволеньки Кнуренко. – Пішов я ото з товаришами своїми, двома стадниками Іваном та Михайлом, лишивши стадо, в неділю це було рано; так от, приїхали ми сюди, в село, самі знаєте, в полі згага змучує, і знамірилися просто в шинок до рудівського козака Лук’яна Поповича…