Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Філософ. Суть у тому, щоб не нас ловили, а щоб ловцями стали ми.

Будівничий. Що ж ловитимем?

Всі разом. Розум!..

Мені побачилися всі вони. Чоловік, котрий шукав волі в пустелі. Рицар з його гординею, яка привела його до упокореності, Козак, битий заздрістю. Мені побачився Чернець з його даремним прагненням заховатися від життя, історію про нього я запозичив з "Києво-Печерського патерика". Всі вони хиталися серед неба, як ляльки, що їх тримали в повітрі руки моєї уяви.

Вибрів на пісок й уявив собі ще одного персонажа своєї драми. Біля моїх стіп рив землю Кнур. Рив її із завзяттям – я стояв і дивився: Кнур проривав на землі правильний квадрат: малий майданчик, на якому моя уява помістила Отару. Поруч стояли Рицар, Козак, Чернець і всі інші мої дійовці – це вони були ловцями Отари.

"Ось воно, – подумав я, – дивне й страшне Невдоволення людське!"

Тоді виповз на пісок Рак. Був трохи менший за людину, врешті, голова в нього також була людська…

"Вона майже готова, моя драма, – подумав я, – небагато треба, щоб її довершити. Спробую й поставити тут, у Шклові… "

Рак звівся на хвоста й подибуляв до мене. Серце в мене тенькнуло, був це таки він – Страх. Такий же вусатий і загадково усміхнений.

– Це моя одежа в майбутньому, – сказав він. – Почув, що хочеш виставити драму. Навіщо?..

Через річку плив качур, а на ньому сидів рудий Шинкар. Шинкар зіскочив зі свого дивовижного перевізника і виструнчився.

– Хай живе його величність Гендль! – вигукнув він… Я сидів на березі й пересипав з долоні на долоню пісок.

Сипався той із глухим шелестом. Кнур перестав рити квадрат і підійшов до мене. Сів, як людина, й закинув стегенисту ногу за ногу.

– Квадрат має велике майбутнє, – сказав він. – Усі ми замкнені в квадраті…

"Все це інтермедії, – думав я. – Зовсім непогано. Інтермедія перша: "Гендль і Шинкар на качурі". Інтермедія друга: "Кнур-філософ". Інтермедія третя: "Страх і нова його одежа".

Я пересипав пісок. Пісковий дзигар – велике людське відкриття. Чим би була людина, не знаючи, що таке час? Не стала б розумна: час-бо – це думка про смерть, а звідси – всі пристрасті цього світу. Звідси – вічне змагання і марнота марнот.

Кнур сидів біля мене й пащекував:

– Квадрат – це дім, де живе людина, це могила її, цвинтар і місто. Це поле, сад і мережа… Все на світі – квадрат…

Я встав. Пісок сумно свистить, коли йти через нього. Пісенька для подорожнього, який не знає, куди йти.

– Стривай! – сказав Кнур. – Я не доказав своєї думки.

– Докажеш на кону, – мовив я задумливо. – Тепер не час – треба ще багато думати…

Я йшов по піску й відчував сонце, що било просто мені в обличчя. Тихо плюскотіла вмиротворена ріка – я був на самоті. Довкола, куди не глянь, ані душі. Відчував у тілі ослаблення, як після виснажливої роботи. Цілий день протинявся по піску, обмірковуючи драму й інтермедії. Я їх обов’язково поставлю, і це буде майже так, як робили ми в Києві в богоспасенній alma mater нашій…

Шелестіло листя. Я спинився біля розложистої верби. Краплі крапали з її листя на пісок, вибиваючи в ньому схожі на віспяні висипи лунки. Приплющився й пив на повні груди довколишню тишу й теплі притишені шуми, котрі цієї тиші аж ніяк не руйнували. Серце погідно билось у мене в грудях, відчував я світлу розчуленість.

Над головою крякнула ворона. Летіла вслід за іншою, а та, перша, несла у дзьобі курча. Велика срібна хмара охоплювала півнеба, а сонце, яке майже спустилося до заходу, червоно оббарвило їй живіт. Крапля з вербового листка впала мені на лоба, навіки вибивши на ньому знак неба.

"Знак неба, – подумалося мені, – це знак нашої тлінності, а водночас це наші пошуки вивищеного у світі. Це нагад, що людська метушня марна й дочасна, але є в ній і висока позначеність".

– Лад у другій дії буде такий, – сказав я уголос. – Повстримність, Гордість, Заздрість…

На річці голосно скинулася риба, я встиг помітити чорний хвіст. Сонце вже лягло на обрій і дивилося на мене смутно й поблажливо, ніби знало щось таке, про що ніввік не здогадаюся.

РОЗДІЛ XXVIII

"Мудрість передвічна". Повстримність

Мойсей був міцний тілом і гарний з обличчя. Його вели, закутого у важкі заліза, а він ішов і всміхався, ніби не його чекали страшний полон та зневага. Було сумно, що втрапив так нерозважно в неволю, але в його душі панувала рівна душевна яснота, яку може мати тільки чистий серцем.

Отак привели Мойсея в чужу землю, й побачила його там одна жінка. Вразилася вродою Мойсеевою, а що була можновладна й багата, запрагла кохання цього красеня. Єдине, що непокоїло жінку – це ясна, трохи несвітська всмішка на бранцевому обличчі.