Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Здоровий глузд мав би наказати мені повернутися до господарства, турбот, церковної служби, що приносить мені хліб насущний… Але все це існувало бозна-де, за цією прямовисною хвилею дощу, поза межами цього океану, на дні якого корчуся від незрозумілого реготу чи плачу.

"Ми такі, люди, – подумав я, – скільки б не призвичаювали нас, скільки б не задобрювали – постійно кличе нас привид волі. Іншої волі, незбагненної, незнайомої, в ім’я якої покидаємо звичне й рідне. Ім’я цій волі – Неспокій, вічно хмільний і вічно мінливий. Зрештою, позакисали б ми, коли б його не було".

І мені раптом стало жаль, що не маю я молодої сили, що не можу взяти палиці в руки й пуститися вслід за сином, щоб десь згодом стати йому добрим співподорожником. Так, у мої літа годі гадати про молодецькі пригоди. Втім, хіба не вчинив і я так само, втікши оце сюди, на дно океану, й відгородившись од усіх грубими стінами дощу. Я таки втік, і хто зна, коли повернуся! Небагато мені вже залишилося, небагато я вже й можу, але хай зустріну морок віч-на-віч, як лицар.

Цього я хочу, й така моя остання воля. У цьому виправдання мого життя, і так себе тішитимуть усі подібні до мене. В цьому, зрештою, суть Турчиновського – пояснення його і розгадка. Адже людина – не тільки тіло, яке тлінно навідало цю землю, людина – це вища якість, яку постійно пояснюєш, але ніколи не поясниш…

Дощ ішов. Я сидів притихло в курені й дивився перед собою спокійним примруженим зором. М’яке світло ояснювало мене зсередини й огрівало моє старе сонце.

РОЗДІЛ XXVII,

у якому Турчиновський оповідає про своє прибуття до Шклова

Ми зупинились у Шклові, в монастирі Благовіщення господнього, і в тому монастирі ігумен Теодозій з братією прийняли мене з охотою і з нагородою за утримання таляра битих десять. Так само було прийнято до хору й моїх нових співподорожан-співаків, з якими я відбув дорогу до цього міста над Дніпром.

Перше, що зробив: пішов глянути на святу річку нашу, і вона, велика, щедра, принесла душі моїй мир. Я сидів на березі, сховавшись у затінок верби, і довго слухав, як похлюпують здійняті вітром хвильки. Вони спалахували, ніби постріли, короткими різкими зблисками, і ті блискоти миготіли по всій течії. Відчував я себе під той час звільнено, як і тоді, коли врятував мене компанійський отаман. Так завжди буває, коли мина небезпека, що висіла загрозливо, – знову мирно лебедіє голубе небо і ясне сонце, спокій світу відчувається якнайзагарніше. І все-таки тут, у мирі, я згадував і своїх ворогів. Співподорожан-здирунів, мабуть, покарано на горло, а колишній регент повіявся, битий страхом, світ за очі. Я міг вільно зітхнути й спокійно обзирати, пригрітий сонцем, світ та людей.

Відчував збудження від сотень нових облич, які випадало бачити, і від вулиць, на які ступав. Був оновлений і я, і світ навколо – переживав це з радісним щемом у душі. Тут, у Шклові, я ніби вдруге народився, тож хотів думати, що таки загубив свою хвостату Недолю…

Зараз, коли перейшов не один десяток літ, ця моя наївність видається мені смішною: ніколи-бо людині не вдається втекти від себе самої, хай би з неї здерли шкіру й одягли у нову. Але вона не може й не заперечувати себе, інакше не мала б заруки, що не топтатиме цілий вік одне й те ж багенце…

Я тоді довго сидів над Дніпром, заколисаний його тишею, довго слухав мелодійний плескіт хвиль, у який вривався сплеск грайливої риби; малий човен на видноколі був добрим прихистком для мого втомленого погляду – мені раптом захотілося зробити щось надзвичайне. Щось од рицаря, котрий проголошував перед бур’янами, сиділо, звісно, і в мені – недаремно вигадав я його!..

Дививсь у глибину простору трохи скаламутнілим зором. Дніпро хвилював мене, здіймались у мене груди, стукотіло серце.

"Треба шукати десь тут, – подумав я. – "Мудрість передвічна"!"

Я схопився на ноги.

– "Мудрість передвічна", – сказав уголос.

Було парко, я скинув чоботи, зв’язав їх і перекинув через плече. Босий, підкасавши колошви, ступив у воду – була чиста, ніби кришталь. Ноги мої стояли на піску, наче перерізані прозорою площиною води.

"Маю з’єднати всі притчі, які придумав раніше, – гадкував я, – хай вони зіллються в одну історію. Оце й буде "Мудрість передвічна"!"

Я брів водою. Над головою натягнено сітку сонячного проміння, а долі, на воді, – решето сонячних спалахів. Мені в голові відлунився діалог.

Заброда. Коли хтось поставив цю сітку, то мусить бути наживка. Шукаймо наживку, але так мудро, щоб оминути мережу.