Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Доки я все те писав, люб’язний читальнику, насунулися на небо хмари, заповнили його, а за годину мене оббризкало ріденьким дощем. Я забрався до куреня і ось уже кілька годин дивлюся, як сукаються водяні нитки. Вогке повітря ллється до куреня, сіно починає пахнути сильніше, довкола стоїть тиша, чутно лише однотонний швергіт – видно скошені струмені й залитий водою світ.

Висить сіре марево, і я в ньому відчуваюся єдиною живою істотою на сотню гін. Дощ затягувався, а мені й хотілося того – затяжного й тихого плескоту, коли все покривається серпанком і вода стає володарем світу, а земля спрагло підкоряється їй, як жінка, котра довго не знала любові. Я відчуваю отаке щільне з’єднання двох потужних начал – це заспокоює мене й умиротворює.

Маю описувати зараз свій побут у Шклові. Так, думаю я, нині зібралося в одне все: вода, земля, думки мої, марення, люди, з якими зустрічався. Скільки тих облич – блукаю поміж них і не гублюся; в безмежній просторіні ми хоч і комахи, але намагаємося створити на піднебесній щось особливе, зігріте розумом нашим. Без такого зігріву земля б мертва була. Тепло ж у світі творить тільки одне – життя, тож воно – корінь усього сущого, джерело, з якого п’є людський розум.

Дивлюся на дощ, щедрий і теплий, – земля парує. Той дим підіймається хвилями, в яких угадую людські постаті. Невиразні й півзатерті – всі ті, з ким випало зустрічатися. Ті постаті в дощовому серпанку начебто сплетені водно – перевиті руками й ногами – тисячі тіл в одному клубку. Язики туману лижуть це моє видіння, і годі придивитися до нього пильніше, хіба що бачу розтулені роти, розплющені очі й простягнені руки…

Дощ іде, повільний і одноманітний. Я, Ілля Турчиновський, який завершує своє існування, оповідає тим, кому буде цікаво, своє життя. Поки що я живий серед сущого і бачу інших живих. Народжено мене перевірити все на розум, як перевіряє на зуб золото торговець. Може, оповідаю я недоладно, може, уривками плету цю вервечку слів, вибач мені, читальнику, – я поспішаю. Іде дощ, а я сиджу заціпенілий у курені – старий дивак, який і в старості не відчуває себе впевненим.

Відводжу очі від того видовиська сплетених тіл. Язики диму покривають для мене далеч і знову роблять її непрозорою.

"Ще рано розчинятись у тумані, – гарячкове міркую я, – зовсім рано! Принаймні треба записати те, що пережито у Шклові".

– Мудрість передвічна! – гукаю я в Дощ.

Так, це була назва драми, яку мені випало написати й грати. Головний виконавець, актор і наставник – я. Головна дійова особа також. "Мудрість передвічна" – ось що освітило в мистецькому свічаді мій шлях, страждання и думки:

Розум, Воля, Гординя, Заздрість, Отара… Ще маю розповісти про Повстримність…

РОЗДІЛ XXVI,

у якому Турчиновський оповідає про синову втечу

Мої думки перебив голосніший плюскіт та й рип. Серед дощу, у морочному безгомінні ті звуки здалися мені чудними. Я готовий став зустрітись із новим видінням – в голові промайнула думка про Віз без візника, про який оповідав мені один сторічний дід. Той повіз плететься повільно по землі, а кінь ступає, сумно опустивши голову й приплющивши очі…

Але ні, віз був звичайний, на ньому сиділи, загорнуті з головою у свитку, мій візниця й благочестива паньматка моя. На мить я подумав, що останнім часом не згадував про дім свій, через те вийшов назустріч приїжджим. Жінка моя зістрибнула з воза, як молода, не чекаючи, поки довезуть її до куреня коні, і пішла до мене напростець через пасіку.

– Щось сталося? – спитав я, відчуваючи легку тривогу від того, що так несподівано вони з’явилися. – У такий ви дощ!..

Паньматка моя раптом розплакалася. Сіла на сухе сіно в курені і спустила з голови свитку. Очіпок із волосся сповз, і з-під нього висмикалося кілька пасем.

– Остап наш… – сказала вона крізь Плач.

– Що Остап? – спитав я затурбовано.

– Утік наш Остапко! Зовсім із дому втік! – розридалася моя жінка.

Сидів заціпенілий, безсилий порушити м’язом. Подув вітер, і в курінь занесло гурт дрібних крапель.

– Як утік? – перепитав я, безглуздо дивлячись на дружину.

Паньматка втерла обличчя, і я уздрів, що сльози котяться по її щоках.

– Учора, – сказала вона. – Я поралася по господарству. Переказав через візницю…

Візник уже під’їхав возом і дійшов до куреня. Мокрий і великий, стовбичив перед входом.

– Залазь сюди! – наказав я, подаючи йому руку. Візник поцілував руку, а я його благословив.

– Це було вчора, – повторила паньматка.