Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Не бажаю, любий читальнику, щоб ти колись відчув подібне, не зичу того й ворогу своєму, бо за коротесеньку мить я постарів на добрий десяток років. Ляше втручання вищої сили врятувало мене від неминучої смерті чи ще тяжчого каліцтва. Я впав на людські голови, голосний крик зустрів мене тут, тріск і стогін, щось зламалося, запахло солодким смаком крові, – я знепритомнів, розчинивсь у чорноті…

У мене й зараз тремтять руки, коли описую цю пригоду. Бо безневинно й невільно став я винуватцем загублення живої душі. Багатьом жінкам тоді було поранено голови, а одна бабуся тяжко впала на плити і тієї ж миті віддала богові душу.

Регент кинувся тікати, та посковзнувся на сходах і кумельгом скотився донизу, потовкши собі боки. Але це йому не зашкодило, бо відразу ж зірвався, як мені потім оповіли, на рівні і вдарив у ноги, рятуючись од заслуженої кари.

Я теж опритомнів дуже швидко і без сторонньої допомоги. Щось кричав, вимахуючи руками, люди навколо мене кричали також, поранені жінки зойкали і стогнали, а бабуся лежала на плитах із завернутою головою – з її мертвих очей викотились одна по одній дві великі рожеві сльозини. Я заплакав і собі, ридання струшували тіло, я сів тут-таки біля покійної, виливаючи свою тугу гарячим плачем, хапаючись за волосся і ледве не виючи з розпуки. Волею долі був зовсім неушкоджений, але серед цієї варвітні, цього крику та стогону не знаходив виходу тузі. Мене обережно вивели з церкви й поклали на лавку у прицерковному садку. Я вдруге знепритомнів – боліло мені навіть нетямному.

Неважко тобі відчути, любий читальнику, мій жах, хоч я і врятувався від страшної пригоди; чи не той жах швидко пробудив мене з непам’яті, а коли мене залишили на самоті, я вирішив утекти, докладаючи собі ніколи не повертатися до цього міста і десь далеко замолити свої безневинні гріхи й так заспокоїтися й очиститися.

Але одна твереза думка стрілила мені до голови. Коли люди побачать, що я тікаю, спогадалося, то чи на добре це вийде? Подумають, боронь боже, що в цій злопригоді винуватий я, і таким робом знову підпаду під ризик бути безневинно покараним.

Тих кілька хвилин мені вистачило, щоб знову передумати гірку думу про свою безталанність.

"А може, мій талант у безталанності? – раптом подумав. – Вже скільки часу живу в Могилеві, а доля моя ж мандрована!"

Ця думка несподівано заспокоїла мене. Сів на лавку й обхопив голову руками – в ній голосно дзвеніло. Так просидів якийсь час, коли відтулив обличчя, уздрів, що до мене йде сам єпископ Четвертинський.

– Чи не ушкоджений ти, сину мій? – спитав він.

– Свята богородиця врятувала мене, – відповів, відчуваючи на очах сльози.

– Убійника, злодюгу вже шукають, – сказав єпископ. – А ти, сину, лишайся в мирі…

– Не маю вини, отче, – сказав я.

– Знаю, що не маєш. Турбуюся про твоє здоров’я. Я вклонився своєму благодійнику і, ковтаючи сльози, попросив відпустити мене з міста.

– Не буде тут мені життя, – сказав я.

– Жаль мені тебе відпускати, – мовив Цей добродійник. – Але воля твоя, чини, як знаєш.

Це сталося тоді, коли я проходив увостаннє вулицями Могилева, примотузувавши за звичаєм до плеча книги, а на друге закинувши торбу. Раптом зачув гамір, удари заліза, погуки, тріскотню і бубонці. Зацікавлений, звернув убік, і переді мною лягла разюча картина.

Серединою вулиці йшли двоє моїх колишніх співподорожан. На них було поначіплюване всіляке церковне добро, їх уже побито й міцно зв’язано – вони плуганилися, понуривши голови. Позаду із вигуками тупотіла розлючена юрба, але її до злодіїв не підпускала сторожа.

– Грабіжники церкви! Грабіжники церкви! – горлав, стрибаючи попереду, зморшкуватий, але жвавий чоловічок. – Дивіться на них, люди, плюйте і йдіть дивитися, як їх вішатимуть!

Кричав це без перерви високим ламаним голосом, і звідусіль збігалися цікаві роззявляки, вилаштовуючись обіч вулиці рядами. Злодії йшли у тому міжрядді, на них плювали й обкидали їх найобразливішими лайками.

Дивне почуття пережив я, дивлячись на цих довгочасних моїх мучителів. Ні, не відчував я злої радості, але так само не відчував і озлоби. Скоріше, стало мені сумно, що так дивно побудовано світ і що закоренілі у злодійстві лишаються такі назавжди. Кару собі вони сприймають як звичайне нещастя, що його треба, як і все, пережити, але душею не відчувають покаяння за свої лиходійства. В собі й перед собою вони чисті і тільки перед світом – брудні і зловорожі…

Доки думав отак, процесія дорівнялася до місця, де я стояв. І раптом сталося диво. Ніби хтось ударив обох розбишак, вони скинули водночас головами і втупились у мене каламутними, повними ненависті очима.