Валерий Шевчук - Три листки за вікном

РОЗДІЛ XXIII,

у якому Турчиновський оповідає, як його скинули з хорів

Настав той момент (було то під одну із всеношних), коли я мав уперше керувати хором як регент під час служби. Весь цей час мусив заживати немалої хитрості й моторності, щоб уникнути напасті від свого попередника, який чигав на мене повсюдно, та ворогів-співподорожан, з якими той подружився. Можна було б написати цілу книгу про ті мої хитрощі й вигадки, а чинив я все те з однієї причини: бути регентом – моя заповітна мрія, і я бажав хоч кілька разів покерувати хором під час служб. По тому зможу взяти квит на регентське звання, і в місці новому моя праця даватиме не тільки більше прибутку, але й задоволення. Отож до всеношної я готувався з належною урочистістю. На якийсь час забув свої гризоти, сприяло цьому й те, що останніми днями мої вороги залишили мене в спокої, та й Страх перестав до мене навідуватися. Був я пойнятий найсвятішнм піднесенням і ходив із просвітлілим, мені здавалося, лицем.

"Будь бадьорий та веселий", – настановив собі я і став справді бадьорий та веселий. Навіть усміхався всечасно. а коли таке зі мною буває, світ для мене – розгорнута книга, і живу я по-святковому, наче спрагла по сонцю рослина, котра дочекалася погоди.

Все відбувається в мені так: музика починається в глибині душі, я готуюся якнайщиріше віддатися світові божественних звуків. Музика росте в мені, як орація, – тони її нутрові, підземні, ще в зачині і лише побуджують наладнатися на вищі, урочистіші й голосніші. Тоді я майже бачу їх внутрішнім зором, майже торкаюся – з’являється піднесеність, з’являються звуки світлі, вивищені, вони поширюються, зносяться, наростають.

Переслуховую всю музику, яка має сьогодні прозвучати, намагаюся відтворити її найточніше в собі, а коли досягаю цього, відчуваю готовність до чину – можна піднятися на хори, звільна ступаючи на приступки; з кожним кроком я ніби росту, з кожним ступенем віддаляюсь од земного й помираю для нього – тільки так я зможу до решти перелитися у найвище і найсокровенніше раювання – спів…

Отож я – регент і моїй волі підлягають голоси цілого хору; веду серед них перед, тобто стаю творителем чудового багатоголосся – місія для мене не вельми звична, адже ніколи не вмів я володарювати. Але тут все мало вкладатись у чарівну гармонію, тут не було владарювання прямого, а злиття – кожен голос стає чинником єдиного великого співу, одного голосу, складеного з багатьох.

Я став на місці регента і мав уже подати знак, щоб ожили криласи, аж раптом здригнувся, побачивши між хористів колишнього свого регента, який сумирно стояв у першій лаві, благочестиво схрестивши на животі руки, а його ж за моїм проханням із хору вже були прогнали. Ще побачив я лихі іскри в його очах, однак піднесення, яке описав тобі, читальнику, зробило мене сліпим та необережним, і я не уздрів нічого лихого у тому, що колишній регент таки прийшов поспівати, – колись так само був учинив і я.

Час настав, і я подав знак. Голоси відразу ж почали зноситися – ми заспівали канон, і я відчувся залитим широким серпневим сонцем, таким, яке творить найкраще й найвеличніше, на що спроможний світ, – плід. Так, я любив у цей час усесвіт, усіх людей – хіба можна думати під таку хвилю про ненависть та зло? Проте, як завжди, я тяжко помилився, бо ворог роду людського ніколи не дрімає і вселяється в когось, щоб пакостити. Отож саме тоді, коли був я у найвищому піднесенні, найглибшому натхненні і вже не жив земним і марнотним, вже мав цілком перелитись у звуки, як це завсігди чиню, коли охоплює таке почуття, – вже й усмішка почала лягати мені на вуста, вже зір притьмарився… Можливо, ця усмішка чи моє тимчасове засліплення і спричинилися до того, що в мого ворога, колишнього регента, спалахнула супроти мене злість, – сталося те, чого неміг аж ніяк чекати. Злочинець і гультіпака стрибнув раптом на мене – кинувся, ніби чорний крук.

Сильний удар вибив мене з рівноваги, я змахнув руками, як важко поранений, і полетів через залізні баляси туди, вниз, де ревно молилася людська юрба.

Ніколи не забуду того падіння. Вже не він, мій ворог та злодюга, був птахом, а я; світло різко мигнуло в мене в очах, крутнулися бані, обличчя мальованих на стінах святих – це тривало лише мить, але за цю мить я встиг пережити такий жах, якого не відчував та й не відчую, певне, ніколи. Майнуло перед моїм зором чорне крило, і зловісні очі смерті впритул зазирнули в мої. Рятунку-бо годі було сподіватися, я падав спиною на кам’яні плити церковної підлоги.