Валерий Шевчук - Три листки за вікном

"А що, – подумав, – коли б і справді я став Мойсеєм? Прегарним і сильним духом!"

Упевнені завжди були ворогами моїми, завжди кпили і збиткувалися наді мною. Я ж був невпевнений і через те обережний. Не відчував себе паном на землі, а тільки гостем, який не знає світу, бо занадто той здається йому широкий. Упевненим може бути лише той, для кого світ – все, що лежить перед очима.

Але я грав Мойсея, тож мусив бути ним.

"Чи впав би я в боротьбі з тією жінкою?" – подумалося мені.

Та жінка – світ, вабливий, повний оман. Він обіймає людину усією розкішшю свого буття. Не однаково приймають його люди: одні в ньому, як дерево чи квітка, а інші його бояться. Мойсей боявся жінки й захищався від неї через повстримність. Був мужній, але природа позбавила його того, що найтісніше в’яже з нею людину…

Я терпів тортури, які начебто чинили наді мною люди вельможної чужоземки, а обличчя моє освітлювала усмішка, Та, якою рятувався Мойсей перед дикою силою натури нашої.

Зала уражено мовчала, а я раптом побачив кажана. Залетів уночі під стелю й приліпивсь у кутку, ніби грудка. Чорна завмерла грудка, яка чекає темряви, щоб розпустити перетинчасті крила й ринути вниз, у ту залу, до рослин і всього живого, понісши їм образ ночі. Ніч-бо – можновладна владарка недодуманих думок, сумнівів, які теж, наче кажани, падають на людину, – годі їх позбутися…

Так, я був сьогодні Мойсеєм, і ця нова личина все-таки в’єднувала мене з моїми думками. Чи не омани світу, проти яких бореться Мойсей, потягли мене в мандри? (Зала напружено дихала, дивлячись на мої страждання). Втім, ні! Я не був Мойсеєм, бо мені на обличчя таки впав птах-сонце. Великий і гарячий, що обпік мені очі колючими кігтями-промінням і засвітив у них вогонь неупокорення. Повстримність – не є неупокорення, подумав я. Повстримність – це втеча, це страх! Я раптом побачив його: Страх розсівся на першій лаві й пиндючно всміхався. Вуса йому стриміли догори й глумливо посмикувалися.

Історія про Мойсея була першою дією моєї драми. Як і годилось у виставі, між діями ми грали інтермедії – ті, які придумав я, цілий день тулячись по прирічкових пісках.

ІНТЕРМЕДІЯ ПЕРША:

"ГЕНДЛЬ ТА ШИНКАР НА КАЧУРІ"

Гендль сидів на троні з людських кісток, сухе тіло його ледве прикривали обтріпані лахи, на голові стояла корона з паліччя, яка нагадувала гніздо лелеки. Гострий ніс стримів, спускаючись до бороди й перерізуючи тонку смужку рота, а очі гаряче блищали.

Шинкар виплив на кін на качурі, борода його була така червона, що сліпила очі; він зістрибнув зі свого смішного повізника, а качур злетів у повітря й сів Гендлеві на корону.

– Кра-кра! – закричав він.

– Гей, ти, голодрабцю! – гукнув Шинкар Гендлеві. – Де тут його величність Гендль?

Виплюнув із рота червону, як кров, бороду й вишкірив попсуті зуби.

– Гендль – я, – велично сказав король. – Це добре, що ти мене побачив і прийняв за голодрабця. Гендль – це таємниця. Без неї я й справді був би голодрабець та ледащо. А завдяки таємниці я можу проникнути й туди.

Він показав скарлюченим пальцем назад – повільно розступилася стіна, і звідти полилося золоте проміння.

– Золото! – вигукнув Шинкар пошепки. – Оце так здобуток! У житті не бачив стільки золота!

– Існую я і золото, – сказав Гендль. – Ми те, чого не можна роз’єднати. А поміж нами лежить вона – таємниця! Шинкар упав навколішки.

– Візьми мене в свої слуги, – попросився він. – Я можу грабувати, таємно вбивати, чинити підступи, я вмію заплутувати людей у сіті. Те, що зробив Розум, дитячі іграшки поруч із тим, що можу я.

Гендль подивився вивідчо на Шинкаря, і по його обличчі промигнула загадкова всмішка.

– Скинь свою дорогу одежу! – наказав він.

– Хіба це дорога одежа? – здивувався Шинкар.

– Але й не бідна. Ми ж – оборонці бідних, – мовив Гендль.

– А золото?

– Золото – це таємниця, – сказав Гендль. – Насправді вмієш усе, що сказав?

– Так, – схилив голову Шинкар.

– Тоді ти станеш моїм проповідником. Проповідуй найвищу цноту. Не кради…

– Але я ж узявся грабувати…

– Не убий!

– Послухайте, ваша величносте, – спробував перебити його Шинкар.

– Не чини підступів і не лукав… Шинкар усміхнувся. Він свиснув на качура.

– Пішли до бісової матері, – сказав він. – Я тут нічогісінько не розумію!

– Проповідуватимеш любов, братерство та мир.

– Це якийсь придурок, а не Гендль, – сплюнув Шинкар. – Проповідуватиму, що захочу.

Гендль сидів на троні й велично, лукаво всміхався.