Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– І досі не втямив? – спитав. – У цьому і є – Гендль! Не розумієш таких простих речей?

Шинкар уже заніс ногу, щоб осідлати качура.

– Кажеш, Гендль? – перепитав він й пильно позирнув на короля. – Може, ваша милість трохи пояснить… Але стривайте, стривайте, щось тут світить.

– Ще й як світить! – зареготав Гендль.

– Гм, гм, я стану проповідником, – засміявся, аж ударив себе по стегні. Шинкар. – Непогано вигадано.

– Саме проповідником, – хихикнув Гендль, б’ючи долонею по ручці трону. – А все решта – глибока таємниця. Втяв?

Вони стояли один перед одним: обдертий Гендль зі своїм страшним носом та короною з паліччя, зі своїм троном із людських кісток, з лахами і з брудними ногами та Шинкар, який сміявся, чавлячись власною бородою. Вони сміялися довго, аж годі було спинити їх, ще й ніби химерний танок танцювали. А коли не вистачило в обох сили, виструнчилися і зробили рух, наче струшують із одежі порох. Вже були поважні, такі поважні, аж спохмурніло все навдокруг.

– Ну, з богом! – сказав Гендль, простягаючи Шинкареві руку.

– З богом, чортові в пельку! – сказав Шинкар, і вони поєдналися щирим потиском рук.

Драма тривала. Я спровадив на кін Філософа, Пустельника, Заброду й Будівничого – моїх перевдягнених хористів, а сам став збоку і крізь шпарку знову зазирнув до зали. Мене притягувало, як магнітом, органістове обличчя. Неважко було й відшукати його, сидів неподалець і тоді, коли інші захоплено охкали чи зойкали, іронічно чи злісно посміхався. Поруч нього нерушно сиділи якісь молодці, обличчя яких, як і органістове, були мені відразливі.

"Це вже рік я у Шклові, – подумалося мені, – і ось він знову насувається – мій fatum!"

Заходило на біду, і я не знав, чи зможу з неї виплутатися. Дивен світ: у людини завжди висить над головою невидимий тягар, як камінь над нещасним Танталом, і ніхто не може повісти, що тебе чекає завтра…

"Людське життя, – думав я, – це мережа несподіванок, яких не передбачиш і напрямку яких не вгадати".

Мені привидівся раптом отчий дім. Веселе сонце, ще веселіша трава – я вибігаю з хати, веселий, як те сонце й трава, і безтурботний. Служниця годує поросят, і ті захоплено кувікають. Біля корита повільно ходить кіт, намагаючись щось вихопити із поросячої їжі, але, оббризканий помиями, шляхетно тікає, струшуючи на ходу лапки, – з того сміюся, аж на землю падаю…

"Ну що ж, – гадаю, до болю в очах вдивляючись у публіку, – головне – виставити драму, а там можна звідси тікати!"

На кону вже ловили Птаха-Розума, студенти мали скинути сітку, яка обплутає ловців, і я подав їм знак. Урочистий момент надходив. Ну, ще момент, ще – увага! Я змахнув рукою.

Мережа падає долі. Розум-Птах летить геть, а сітка накриває всіх дійовців на кону. І дивне диво: я стояв збоку, але сітка накрила й мене. Заборсалися ті, під мережею, і я заборсався уже тут, за лаштунками. Мені здалося, що така ж сіть упала й на залу – під нею заборсалися ми всі, навіть органіст з його молодцями. Мені захотілося загорлати так, як горлали на кону мої дійовці, а вони вже лупили один одного, сплівшись у харкітливий, стогінливий, біснуватий клубок, який був ще до того сплутаний мережею. Згори реготали в рупори студенти, третій із них трубив у ріг, і від цього гуркоту й реву закрутилась у мене голова. В залі плутались у сітці голови публіки – здавалося, не було там людей, а самі голови, що товклися одна -об одну, горлали й несамовитіли.

"Це успіх, – подумав я, зриваючи з себе мережу, якою був обплутаний – аж задихався від неї. – Вони, ті люди в залі, задоволені, вони нас вітають! Вони, ті люди в залі, мене зрозуміли – розмова із ними в мене виходить!"

ІНТЕРМЕДІЯ ДРУГА. "КНУР-ФІЛОСОФ"

Кнур вийшов на кін, закинув стегенисту ногу, сплів передні лапи на грудях і, спокійно закушпеливши люльку, почав:

– Ну от, ви смієтеся! Ви! З’явився, мовляв. Кнур і хоче навчати нас життя!

Сміх спалахнув у залі, як вогонь.

– А я й прийшов цьому вас навчити, – мовив Кнур. – Ви топитесь у думках своїх, стільки їх понавигадували, гой! До того навіть дійшло, що й самі не знаходите ладу! Один надумав одне, другий – друге, третій – третє… Що там казати? Безглузда мішанина. Нам, свиням, дають меншу мішанину в харч. Отже, виходить, що справжні свині ви, а не ми…

Сміх покотився по залі, плеснувсь об стіни – мертва тиша зависла по тому.

– Є в світі одна тільки мудрість, – сказав Кнур. – Це філософія живота! Що, ні? Без цієї мудрості не проживе ніхто! Гляньте навколо, – Кнур пихнув люлечкою, – курка! Цілоденне ходить і клює. Нічого більше, лише клює! Чи не так? А горобець, вельможне панство? Горобець літає і клює. І нічого більше. А вовк? Вовк шукає вівцю, яка в свою чергу шукає траву. Що ж вам треба ще, люди? Скубіть свою траву на здоров’ячко, їжте овець – оце вам і буде мудрість, якої навчаємо ми! Бо саме ми головні на цій землі філософи. Окрім солодкого процесу споживання, шановне товариство, немає нічого! Хочете різноманітності – пожирайте один одного. Ну-ну! Я не такий собі телепень. Я теж шляхетний, пожирати можна й духовно, хіба ні? Так навіть сподобніше, ніхто не звинуватить вас у канібальстві. Ви щось кажете? Голосніше, я недочув. Ага, ви кажете про царство духу, про так званий духовний харч. Але, шановне панство, харч є харч. Чи не так само переварюється капуста й буряк? Суть одна, прошу панства! Чи, може, хтось мені заперечить?.. О, цей сміх, ви доводите мене ним до розпуки. Харч – це те, шановні добродії, чого потребує шлунок. Простіше кажучи – черево! А черево з’являє філософію черева. А філософія черева – це філософія життя, шановне панство! Ви знову смієтеся, а я не жартую. Нітрохи! Здоровий глузд – черево, здоровий глузд – їжа. О, знову цей сміх! Гаразд, гаразд, погоджуюся, майте собі два черева: одне для капусти, друге для думок. Одне черево – на їжу, яку потім витискуєте послідом, а друге – на духовне, яке витискуєте думками. То чи не послід ті ваші думки? Чи не треба їх позбутися й викинути геть? Отож я й кажу: про одне думайте – черево та хліб.