Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Тоді опритомнів. Над головою похитувалося небо, повне, як золотих горіхів, зір, і ці зорі посипалися на обличчя холодними свіжими краплями. Наді мною схилилося органістове обличчя, і я миттю впізнав його – бліде обличчя гадюки, що обкрутила мені шию.

– Ну що, га-га, оклигав? – засміявся органіст, і тільки тепер я помітив, що мене несуть.

– Куди ви мене несете? – спитав я, випльовуючи гіркий згусток крові.

– Утопити, – спокійно сказав органіст, а його спідручні зареготали.

– Хай так, – я знову виплюнув кров. – Але що це вам дасть? Загубите невинну душу, а за це потім кипітимете в смолі. Чи вам того хочеться?

– Гляньте, він уже мудрує, – сказав органіст. – Виставляє тут схизматські штучки і ще й осмілюється патякати.

– Ми з вами були добрі знайомі, – мовив я. – Завжди знав вас як гарну людину. Чому це у вас вселився звір?

– Бо захотілося побачити, як пускатимеш бульбашки, схизмате, – зареготав органіст. – Ми з тобою, хлопче, різної віри, – спокійно додав він. – Я можу тебе вбити, і це покладеться мені на шальку заслуг…

Я пильніше придивився до нього. Бліде його обличчя відсвічувало, ніби фосфорне, чорна ж одежа цілком поглинала постать. І не було в ньому анічогісінького від того органіста, з яким не раз я входив у розумні балачки й чемно вітався при зустрічі.

"Людина завжди має кілька облич, – заворушилося мені в умі. – У ній сидить два єства: звичайне, по-людському мирне й привітне; інше, котре стає машкарою, не знає ані милості, ні добра!"

Світлий талан (а є доль у людини теж дві: світла – рятівнича й темна – убійлива) й цього разу подав мені вирятунок. їхали з міста із крамом купці, які відняли мене від цих убійників і ледве живого віднесли до співарні, оголосивши про моє нещастя ігуменові.

Але я не міг спокійно влежати у співарні. Зібравши рештки сили й перев’язавши рани свої, викульгав за місто й, похитуючись та відчуваючи страшний біль у голові, пішов дорогою світ за очі – між хліби і трави, мав-бо ще й зранену душу й потребував затишку. Йшов ніби уві сні: перед очима змигувало – являлося органістове чи гадюче обличчя. Отак плентався я дорогою, і сльози текли мені по щоках – мене біль їв невигойний і в тілі, і в душі.

"Лев вистрибнув, – думав я і потім довго повторював це речення. – Лев вистрибнув, лев вистрибнув!.. "

Я зазнав ще однієї поразки – драма, яку написав і виставив, заспокоєння не принесла.

"Це марна гадка, – снувалося мені в голові, – що світ просто не знає мене й треба перед ним найкраще себе з’явити, щоб радо мене прийняв. Од мого одкровення не змінилося нічого!"

Сів на межі й тяжко похилився. В голові стукотіло й дзвеніло.

"Але коли голова моя розколена, – подумав я, – що ж станеться, коли вистрибне мій лев?"

– Для помноження зла? – спитав сам себе.

– Не знаю, – відповів. – Покірливі завжди терплячі, нетерплячі – сильні.

Мене похитувало, як гойдає на городі вітер опудалом.

"Не вмів пристосуватися, – подумалося. – Зовсім не міг. Тому й бився об людей, як об морські хвилі".

"Але в тому моя суть", – сказав другий голос.

"Це щось таке вигадане", – озвався перший.

За спиною хиталися жита. Тихі в своєму рослинному спокої, аж задоволені, їх напоїли зливи й нагодувала земля, щоб з однієї зернини створили по колосу.

"Це теж філософія", – гадкував я, але було важко утримувати напругу мислі. Здалося, думки бігли через голову, як біжать через степ дикі коні: ледве встигав їх ловити. Але й зловлені виривалися з моїх рук і бігли, мчали…

Я заплющив очі. Он вони: кентаври з моїм обличчям, котрі біжать через степ. Тупіт копит вибиває знайому мелодію, а вже вона нагадує мені дитинство. Я знав чому. Тому, що відчуваємо світ найяскравіше таки дітьми. Тоді живемо, як жито, високою, незалежною від нас філософією росту. Всіх клітин ніг, рук, грудей – тоді починаємо мріяти про колосок своєї голови. Зерно – це думки, але чи завжди вони створять колос? І, коли зібрати їх, чи завжди вони харч? А коли харч, чи завжди його зварить і засвоїть духовний шлунок наш?

Мені бачилося: мчать через степ коні. Білі, й чорні, і сірі. У кожного людська голова, в якій засів лев і чекає нагоди, коли можна буде вистрибнути. Тоді людське обличчя стане машкарою і людина десь подінеться. Десь пропаде, натомість оживе біла машкара в чорній одежі, хижо засвітить очима й зарегоче. Де подінуться тоді її доброта й добротворчі думки?..

Мене хтось торкав за плече.

– Сину, га, сину!

Я прочуняв. Біля мене стояла стара-престара баба.